є «веселі цигарки». Цей світ почав відкриватися для мене лише пару годин тому, і висновків я не зробив жодних. Крім, хіба що, філософського: «Плавали – знаємо». Та все одно білявка щось відчула, причому це «щось» явно не було для неї ворожим.
– Вибач… Мабуть, я повинна щось пояснити.
– Перш за все – куди ми їдемо. Я везу тебе додому чи ми просто катаємося?
– Кататися до безтями не хочеться. Додому ще рано. Я, до речі, в Бучі живу, так що не близький світ.
– Ну і не такий вже далекий, – у голові я встиг вирахувати, що нам теоретично по дорозі. – Так куди? Зараз зелене світло, рухатися треба. Управо, вліво?
– Прямо, – Анжела зробила ще одну затяжку, затримала дим у роті, потім повільно почала випускати.
– Прямо – через бортик і в воду.
– Тоді давай просто покатаємося. Де зараз пробок менше.
– О'кей, мем, – я повернув кермо в правий бік і повів машину прямо по набережній.
Умостившись зручніше, Анжела поклала ногу на ногу, не намагаючись прикрити коліно, котре при цьому відкрилося досить сміливо.
– Ну?
– Тобто?
– Ти журналіст, правильно? Значить, у тебе багато запитань до мене.
– У нашої Люськи до тебе було багато запитань, – відповів я.
І раптом згадав: вона ж збиралася брати в Сонцевої інтерв'ю, а потім просила, аби я дочекався її і підвіз додому. Ніби навздогін моїм думкам у кишені озвався телефон. Номер висвітлювався незнайомий, тільки ж я і правда не знав номера нашої самої культурної Люськи Корбут. Це могла бути вона – з претензіями та скандалами.
Відстрочуючи це хоча б до завтра, я, не відповівши, вимкнув телефон. Усе, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Наслідуючи мій приклад, те ж саме зробила і Анжела.
– Дістане? – поцікавився я.
– Хто? – вона зробила круглі очі. – Ти вже починаєш запитувати?
– Що ти хочеш, аби я в тебе спитав?
– Не жуй словесну жуйку… Ми вже по колу ходимо: «що, хто, кому, куди, як». Усі ви якісь такі…
– Я маю на увазі того, з сивиною. Бобрика чи як його…
– Насправді – Микола Бобров, мій перший і останній продюсер, – Анжела зробила чергову затяжку, подивилася на вогник цигарки.
– Перший і останній?
– Зайди в Інтернет, почитай при нагоді, кого в машині возив. Хоча – нічого особливого. Лише Анжела Сонцева. Якщо справді є люди, які роблять з інших людей артистів, то Бобрик зробив мене. Так пишуть, – вона знову усміхнулася. – Я – його останній вдалий проект.
– Знову «останній». Ти його вже поховала?
– Чому – поховала?
Обличчя Сонцевої враз зробилося дуже серйозним. Спокійним, але серйозним. Слово «поховала» їй явно не сподобалося.
Ми проїхалися вечірнім Києвом по набережній, завернули через Корчувате на Московську площу, далі – повз Совські ставки
