вона показала мені майже скурений косячок, – нічого не означає. Я можу курити, можу не курити. Зате я не п'ю. І не пила ніколи, мені погано від спиртного. Трава попускає, розслабляє, мені це зараз треба.
Я промовчав, бо, як уже казав, менш за все в цьому житті хотів бути моралістом, таким собі тридцятип'ятирічним «татом» для двадцятип'ятирічного дівчиська. Але вона відчула – треба щось іще говорити, і говорила:
– Бобрик казав, треба в кіно пробиватися. Навіть маленька роль у детективі, який спочатку покажуть у Росії, – це круто. Усі побачать, усі, січеш? А як кіно росіянам продадуть? Його точно продадуть, не парся! Значить, там побачать мене в ролі співачки, і можна вже говорити про російський ринок. У нашому ловити нема чого, доганяєш?
– Чесно – ні. Кажу ж тобі, я від цього далекий.
– Тому я з тобою і втекла від усіх. Не зрозумів? Мені зараз потрібна людина, мужчина, мужик, розумієш?
– У якій ролі?
– А, не важливо! – Анжела опустила скло зі свого боку, викинула маленький бичок, заодно освіживши нас протягом з краплями дощу, потім повела плечима, знову підняла скло. – Головне – аби нічого про мене не знав і не змушував співати!
– Отак! Це, значить, нові враження?
– Швидше – втеча від старих.
– Часто просять співати?
– Дістали! Скільки разів Бобрик попереджав: Сонцева коли виступає, то в неї – своя програма. Мінімум – три пісні: стопудовий хіт, потенційний хіт і нова. Максимум – півгодини. Альбом сорок п'ять хвилин звучить, так щоб не весь його виспівати. Відповідно, бабки різні. Але ось так, вийти до мікрофона і пробекати комусь: «З днем народження, містере президент!» – не до мене.
Я не стримав посмішки. Моя пасажирка справді спробувала зобразити спів, та в неї вийшло дійсно щось схоже на бекання.
– Ось така умова, а решту доводиться терпіти, – вона зітхнула, як мені здалося, досить щиро. – Бобрик казав: ще два, максимум – три роки, і Анжела Сонцева може собі дозволити не ходити на різні там дебільні тусівки, не світитися, де попало. Зможе вибирати, куди йти, а куди – ні, ясно?
– Чого ж не ясно…
– Ага, ну, а тут із ним самим усе почалося… Ти сам же бачив…
– Нічого я не бачив.
Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер – зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.
Отже, для мене як для журналіста, котрий свого часу написав кілька непоганих статей за результатами власних журналістських розслідувань, і розповідь Анжели про себе та наркозалежність Боброва, були лише ніким і нічим не підтвердженими словами.
Але я вирішив не пояснювати своїй несподіваній
