прилетіла якась пташка. Він таки дивився на нас десь із-за хмар. Я сподіваюсь, йому було там добре.
У нього в Інтернеті залишилась поштова скринька, з якої він ніколи вже не відповість. Того разу Ліз розказувала, як вона після того, як він помер, ходила на сеанси до учнів Юнга і як вони її виводили із того стану. І як вона спала майже рік після його смерті, і як майже нічого не пам’ятає з того часу.
Ті розповіді рвали мені душу. Вони мені нагадували про тебе. Ні. Ти не помер. Ти собі десь жив у Києві. Не стало тієї мене, якою я була з тобою. Та того, мабуть, ніхто і не помітив, бо тебе ж не було поряд.
Забігаючи наперед скажу, що з кожним моїм наступним приїздом до Відня Ліз ставала більш життєрадісною і колір її одягу ставав усе світлішим. Не зважаючи навіть на те, що попереднього разу якийсь молодик вирвав у неї сумку з грішми, які вона щойно зняла в банкоматі. Звичайно, вона не могла навіть побігти за ним, бо ходила тільки з паличкою. Проте на мої слова співчуття вона мені сказала, що це я – та, хто має бути сильною.
А я подумала про те, що ця пара тоді нам трапилась, мабуть, не випадково, аби показати, що може статись, коли не говорити про свої потреби, сподіваючись, що партнер сам має про все здогадатися. Але до усвідомлення того було ще далеко.
6. Короткий квітневий мейл
На початку квітня була презентація наукових проектів нашої кафедри. Я стояла з лазерною указкою в руці і, гортаючи слайди, говорила про свою дисертацію. Раптом відчула, як у кишені штанів задріботів телефон. Прийшов мейл. У перерві між слайдами я крадькома подивилась на телефон. Мейл був від Матвія. Там було 2 фрази. «Срочно приезжай, будем оформлять развод. Если ты не согласна, я буду все оформлять через суд». У мене в голові щось запаморочилось, і зала попливла перед моїми очима. Я якось дорозповідала і допоказувала слайди, а потім, мотивуючи тим, що мені зробилося зле, я пішла геть. Здається, ніхто нічого не помітив.
На автоматі я доїхала до станції Шінджюку і вийшла на південному виході. Станція мерехтіла вогнями. Годинник на вежі мобільної компанії До-Ко-Мо показував восьму. Отак закінчувалася наша любов. Коротко, жорстко, нахабно. О восьмій годині за токійським часом. У мене від хвилювання перехопило дихання.
Я набрала номер Мії і крізь сльози почала розповідати. Мія так само, як і я, поверталася з роботи, тільки за 500 кілометрів від мене. У Кіото. Я ходила з одного боку південного виходу станції Шінджюку до іншого, немов міряючи кроками міст перед входом на станцію. Я була у паніці. Ми говорили майже годину. Телефон нагрівся біля моєї щоки. Мені було вже байдуже, скільки мені доведеться заплатити за цю розмову. Все одно уже все йшло під укіс…
Вона якось враз мене обірвала. Я ніколи не чула такої сталі в її голосі, як у той вечір. Вона уважно слухала мою розповідь, густо перемазану риданням, а потім на запитання: «Що ж мені робити?» вона якимось різким імперативом сказала: «Ти нікуди не поїдеш! Зрозуміла? Нічого тобі не треба робити. Нічого. Просто замри і все. Якщо
