опадуть рівно через п’ять днів. От побачиш». Не вірилось. Лише тиждень тому прийшов той смс, у якому він після тривалого мовчання вимагав папери на розлучення.
Мені думалося, що отак жили собі люди багато років разом, дружина вчилася, чоловік теж. Дружині лишалося півроку, аби захиститись. Вона дуже стомилась. Працювати за двох, вчитись, готувати щоденно страви. Треба було сконцентруватись на чомусь одному. Вона попросила його повертатись раніше, нарешті, знайти роботу. Він поїхав до Києва. За місяць захистив дисертацію і вирішив, що відтепер у нього все нове… І тепер йому потрібні тільки папери на розлучення.
Був, правда, іще один нюанс. Перед своїм від’їздом він розказав їй, як і з ким він її зраджував, коли їздив без неї додому… Для неї то було таким шоком… вона погано пам’ятала, що було у ті два дні між тією подією і коли він поїхав…
Незважаючи на таке, коли він попросив розлучення і я зрозуміла, що втрачаю його назавжди, я вперше усвідомила, ким він був для мене… І такого удару я, звичайно, не чекала…
Я дивилася за вікно, і мені хотілось вийти на маленький балкончик, перехилитися і полетіти вниз. Прямо на тенісні корти, аби лише все це скінчилось. Оцей увесь жах. Цей жахливий сон і цей день байбака, який повторювався уже протягом місяця. А гравці на полі тільки бігали туди-сюди за жовтим пружним м’ячем і кричали час від часу «сет». А мені замість нього чулося «аут», «аут», «аут». Бо для мене усе, що трапилось, було повним аутом.
А за кортом виднівся гуртожиток, де ми жили протягом двох років, а далі бігла залізнична колія, а над містом висіла весна. Вона цього року була якась холодна і трохи несміла. Навіть сакура розквітла на тиждень пізніше і вже нашіптувала, що їй час облітати. «А що? – знову подумала я. – Полетіти за сакурою. Це було б так у рамках японської естетики. Зробити вам усім на зло. На пам’ять. Наживо порізати. Без наркозу».
І пригадався психіатр на університетському медогляді, чолов’яга із розкуйовдженим волоссям та уважним поглядом, у сірому кабінеті із сірим прибитим до підлоги столом, вдягнений у сірий костюм під білим халатом. Ми тоді одне в одного перепитували: «А що тобі сказав «сірий чоловік»?»
Відвідинами цього чолов’яги закінчувались усі щорічні медичні огляди для студентів-іноземців. А перед тим ми всі заповнювали перекладену кимось нашвидкоруч анкету, де поміж невинних запитань, на зразок: скільки алкогольних напоїв випиваєш протягом тижня, були також і важчі запитання, як, наприклад: чи не хотілося вам колись у житті померти?
Він уважно вдивлявся кожному з нас в очі по черзі, неначе намагаючись таки відкопати оці такі крамольні думки у наших таких незрозумілих різнокольорових очах. А мене підмивало і хотілось його запитати про те саме. Адже це ж нормально – думати. Думати і про таке інколи. Цим люди і відрізняються від неживих роботів. Бо ж думки і дії – це ж такі дві різні речі, хотілось мені сказати йому.
Мені він тоді теж уважно подивився у вічі і, іще раз
