караван із спортивної «альфа-ромео», великої «Волги» та старенького «фольксвагена-жука». І ми гасали усією бандою купатися вночі на Дніпро. Наразі, «альфа» нам слугувала за магнітофон на колесах. Травневими вечорами призначали «нічний з’їзд» перед магазином «Сігрем» на Городецького (ми його тоді називали «Сто грам»). Ми були страшенно молоді і вірили в те, що перед нами простилається цілий світ з усіма його можливостями.
Висадившись перед «Ста грамами», ми обговорювали новини, палили і слухали музику. Я потрапила в ту компанію «золотої молоді» завдяки Матвію. Дівчат тоді ще ні в кого не було. І мене прийняли до групи як «свого хлопця».
Нема вже того магазину і тієї чорної бандитської «альфи», як і тих часів. Зараз поруч була інша реальність. Проте вперше за останні два місяці у мене на душі розвиднілось. Приємно було отак просто їхати і ні про що не думати. Джо і Баз весь час про щось розповідали. Смішили мене. І я на день забула про своє надумане горе.
У 300-єновій кав’ярні на Дайканямі моїм джентльменам довелося стояти, бо там було всього чотири стільці. І право сидіти отримували тільки дами. Дуже не по-японськи. Адже навіть у японському метро дружина спочатку всаджує чоловіка, а тільки потім сідає сама.
Тут був шматок цивілізації. Кафе знаходилось під єдиним багатоквартирним хмарочосом у тому районі. У ньому жив і глава «Ніссана» Карлос Гон. Ми пили каву, теревенили і час від часу оглядалися, сподіваючись, може, він вийде з під’їзду і ми його побачимо.
11. Аліна-Аріна, або Про те, чому мене так звати
Звати мене Аліна. Та з моменту мого переїзду до Японії я перетворилась на Аріну, бо мешканці цієї країни не вимовляють букви Л. Уявляєте? Уся країна! Отож, доводиться заміняти її тими літерами, що є.
Отож, я тепер майже як няня Пушкіна, хіба що не Родіонівна. Кумедно мати два імені. Вдома, у Києві, я – Аліна, Ліна, Лінуся, Аля. А вдома у Токіо я – Аріна, Аріна-чян. Для декого навіть Арі,[6] бо так коротше, а японці полюбляють усе скорочувати. Хіба що не Арі-баба. Та мені ще пощастило, бо Валю тут називають Варею, а от Чебурашку нашого взагалі скорочують до стислого Чебу. Ну який же він Чебу? Цього я трохи не розумію. І ображаюсь за нього. Та не надовго. Взагалі мені подобається японська раціональність. Баз називав мене завжди Евелін або Ев.
Наразі, імена людям дають не випадково. У нас, українців, батьки, як правило, вибирають ім’я святого, свято якого найближче до твого дня народження.
У японців батьки рахують кількість рисок у ієрогліфі імені та прізвища. Вона обов’язково має складати щасливу комбінацію. Не можна, наприклад, аби це число було кратне чотирьом або дев’яти. Бо чотири – однозвучне слову «смерть», я дев’ять – слову «страждати». Як то можна жити з такими іменами?
Отож бідні японські батьки і мучаться перші дві ночі, усе малюють ієрогліфи та підраховують риски, аби знайти ту «щасливу» комбінацію.
З моїм іменем усе було просто. Мама читала напередодні казку про
Мураха (
