побачити колеги чи, не дай Боже, студенти. Вона своїм екстравагантним одягом привертала до себе увагу людей у місті.
Тому їй, мабуть, важко було зрозуміти мою моду, мої туфлі і шуби та мої пальта. Загалом, мабуть, складно бачити, що твоя невістка може собі сама у свої 24 дозволити те, що ти не можеш дозволити у шістдесят. Тому, мабуть, вона мені дарувала на день народження вульгарні зелені кофтинки із базарів у Криму. Може, вона у такий спосіб намагалась мене наблизити до себе. А може, вона і справді думала, що вони гарні. Уже тепер і не знаю точно.
Однак, як любив повторювати її другий чоловік і Матвіїв батько, «невістка – чужа кістка». Мабуть, не варто говорити, що мені не подобалось те прислів’я. Хоча, в принципі, воно у чомусь було правдивим. Я і була зовсім чужою кісткою для них. Як і вони для мене. Кісткою, яка з часом стала їм поперек горла через свою «чужість», «відмінність» і «нетакучість».
Усе життя вона конкурувала із жінками. Не помічали, що у так званих сильних жінок майже ніколи не буває подруг? Вони те пояснюють тим, що їм простіше спілкуватися з чоловіками, але, мабуть, насправді те обумовлене підсвідомою конкуренцією за тих самих чоловіків.
Мені вона любила розповідати декілька історій. Однією з них була історія про те, які красені її сини. Іншою – історія про те, як зараз важко вийти заміж, адже навкруги одні алкоголіки та наркомани. За тими розмовами стояла теза про те, що я маю зрозуміти, як же все-таки мені пощастило вийти заміж, та ще й за такого красеня, як її син. Про те, що у красеня теж були вади й інколи він любив напиватися у шмаття, що рвав одяг і губив ключі та документи з періодичністю раз на місяць, ніхто не говорив. Про це всі організовано мовчали, бо вони вважали, що раз це трапляється нечасто, не щодня, то все о’кей… Одним словом, розуміння про нормальність у цих людей із світу лікарів було трохи різне.
Також у них було декілька людей, проти яких вони сумісно дружили. У цій родині чомусь усі були одружені вдруге і мали спільну звичку лаяти своїх колишніх дружин. Колишніх чоловіків лаяли тільки позаочі власних чоловіків. Бо ж зрозуміло, що жінки – то такі істоти, у яких немає минулого. Принаймні, у присутності наочного теперішнього. Але колишні дружини та невістки, без винятків, усі геть були не варті уваги задрипанки. Причому під цю категорію тимчасово підпадали і ті дружини родичів, котрі лаялись із чоловіками. Після того, як вони мирились, їх швиденько приймали у коло сім’ї і швидко залюблювали назад, неначе у такий спосіб намагались відшкодувати завдані моральні збитки.
З фасаду вони були такою собі статусною родиною, що жила у центрі. Тато – професор, мама – колишній викладач, а тепер домогосподарка. Спільне життя за кордоном та як наслідок – велика машина й дача за 20 кілометрів від міста. Престиж, гарна школа та медінститут для сина. Вдавана респектабельність. Проте так було тільки з фасаду. Усередині там була ціла купа проблем. І син їхній страждав він того, що йому весь час доводилось опинятися поміж двох вогнів та виступати
