Олексія. Олексій писав, що хоче її побачити, він просив пробачення.
Мужня маленька жінка тоді вперше за багато років плакала так, що вранці до тями її не привела навіть зарядка. Вона на знала, що робити і чи треба взагалі щось робити. Вона тоді вперше розказала родичам про свого вже майже забутого першого чоловіка, Олексія, Олексу, Альошу, якого вона так колись любила. Невдовзі він приїхав. Виявилося, що у нього двоє дорослих дітей, а дружина нещодавно померла, і що він усе життя про неї думав. Жив із дружиною і думав, дітей ростив і згадував. У село приїжджав і ходив дивитись на ту хату, де вже давно жив хтось інший, а під хатою росли живучі малі чорнобривці. Що він просив пробачення за те, що був тоді молодий-дурний і що не врятував її від власного батька, що невдовзі після того, як його відправили «провітрюватись», саме там, на Закарпатті, він зустрів свою наступну дружину і після кількаденної закоханості вирішив, що життя треба починати з чистого аркуша. Що писав він той аркуш довго, аж поки він не скінчився. Діти виросли, дружину, як виявилось, він поважав, та вже давно не любив. А все життя невеличкою голкою у його серці жив спогад про ту іншу, маленьку жінку – Маринку, яку він не зміг захистити. Через свою молоду малодушність. А вона таки вижила і виборола своє право на власне щастя.
Отож зараз, коли він нарешті її знайшов, він мріяв переселитись із провінційного Самбора у її київську квартиру, аби разом дожити те, що залишилось. Аби склеїти розірваний на самому початку аркуш. Маринка пригостила його вечерею, слухала те, що він говорив, нічого не говорила і тільки всміхалася. Якось загадково і трохи відсторонено. А потім йому сказала, що вона дякує йому за те, що він приїжджав, але життя, воно вже саме багато років тому вшило їхні аркуші у палітурки зовсім інших книг. І книги ті, хоч і мають схожий зміст, стоять у різних відділах, на різних полицях. Вона сама тепер може себе захистити. Вона і раніше могла, тільки не знала про те, ну чи не хотіла знати чи вірити.
Він поїхав сумний. Він чомусь сподівався, що у цієї історії може бути якийсь інший кінець. А невдовзі з того міста прийшла листівка, з тією ж адресою. Тільки ім’я було інше. Жінка на ім’я Марина Олексіївна повідомляла їй, що її батько помер від серцевого нападу. Маринка тільки зойкнула – у нього теж було серце… і ось доньку він назвав її іменем, про що не сказав тоді при зустрічі. Та на похорон вона не поїхала, адже свого Олексія вона поховала вже давно. Іще тоді, коли він віддав її тим людям із чорної машини, котрі повезли її в інші розповіді та книжки з інших полиць. Вона йому пробачила, та життя її навчило перш за все цінувати себе. І саме життя.
18. Поряд, але не разом
Наближався червень, на дворі зацвіли гортензії, мені все ще рефлексувалося з приводу Матвія. Перше червня, день дітей, він називав днем охорони мене, натякаючи, що дехто все ніяк не подорослішає.
Пам’ять усе продовжувала носити у моїй голові уривки старих спогадів, що більше скидалися на шматки чорно-білих фотографій. Початок червня
