кав’ярні на чотири стільці, і я про щось бурхливо говорила. Вона, як завжди, уважно слухала. А потім, дослухавши, через декілька хвилин сказала: «Да, это так. Я согласна. А что такое «капеееец»? І тут мені якось враз стало смішно, і я немов подивилась на ситуацію збоку. А й правда, що воно таке? Бог його зна. Можливо, краще і не вживати таких слів, та інколи вони напрочуд коротко характеризують ситуацію, що склалася.
Кава була смачна. У ній було багато молока. Солвіта завжди знаходила правильні слова, аби пояснити різні дивацькі процеси, котрі відбувалися у нашому житті. Я була з головою занурена у ці процеси. Я варилась разом із ними. Тому мені було важко зрозуміти, що за гра відбувається на даний момент. На якому відрізку. Хто грає? Де я? Чи, може, грають мною? Мені неначе зав’язали очі чорною ганчіркою, і ми дружно грали у бабу Куцу. Навпомацки. Між Києвом і Токіо.
Я нічого не чула і не бачила. На мені ж була чорна тряпка. І тут раптом, коли ми вже збирались, вона раптово розкрила свого гаманця і зі словами: «А оце мій бойфренд» – виклала на стола фотокартку. Хлопця в окулярах. Африканця. Я подивилась на фото, потім на неї і тільки протягнула: «Прав-даааа?» На більше я не спромоглася. Незважаючи на доволі інтернаціональну тусовку, серед моїх знайомих якось не траплялось африканців. І серед бойфрендів моїх френдів також. То було якось незвично. Я була приголомшена, мене неначе за вухо витягли із болота моїх проблем на світ Божий. Я не знала, що сказати. І боялась якоюсь «не такою» реакцією образити її почуття.
Ми, говорячи про щось незначне, дійшли до станції і якось хутко роз’їхались у різні боки зеленої лінії Яманоте. У склі мого вагона відображалось моє здивоване обличчя. «Отакої», – тільки і казало воно мені. Я на хвилину забула про свої проблеми і побачила, що життя навкруги не стало з моментом розпаду моєї родини. Воно рухалось і мінялось, і навіть приносило подібні сюрпризи, а я все наче тупотіла на одному місці і намагалася цього не визнавати. Я все ще була далеко. Десь у своїх спогадах. Копирсаючись у минулому, я неначе сподівалася, що знайду у ньому якусь відповідь на те, що сталося зараз, як і універсальний рецепт, як з цим боротися.
16. «White Christmas», або «Думай про себе»
Я тоді полетіла додому на Різдво. Вилітала із причепуреного різдвяними ялинками Токіо 24 грудня і ще відчувала свято, чула звуки «Джінгл белз» і «Ласт крісмас» голосом Джорджа Майкла, а прилетіла у залиту білими молочними кучугурами Москву, де святом іще і не пахло і ялинки ще не поставили. Таке було дивне відчуття, наче хтось узяв і вкрав моє свято.
У Києві було холодно. Напередодні Нового року я вирішила, що нікуди не піду його святкувати, буду вдома з батьками. Поставила білі свічки у червоні скляні підсвічники, вдяглась у чорну велюрову сукню. У квартирі пахло ялинкою і тортом «Наполеон», спокоєм і святом. Прийшов Матвій. Я йому казала, що нікуди не піду, та він поговорив з батьками, і вони почали мене вмовляти, аби я пішла. І ми пішли.
Я була в осінніх туфлях на каблуках, легкому пальтечку і без шапки.
