був. Я мала за ним зайти. Батьків приятель був для мене з дитинства образом такого собі доброго Ай-Болита, бо, на відміну від дільничних лікарів, він завжди був дуже уважною і чуйною людиною і до того ж розмовляв вишуканою українською мовою. Завжди, навіть тоді, у моєму дитинстві.
У татового приятеля був син Артемка, котрий теж інколи до нас приїжджав, і ми по-доброму його дражнили, що він помічник лікаря, медбрат чи то мед-син, через те, що він із страшенною поважністю на свої 5–8 років носив за батьком коричневий лікарський саквояж.
У той день, коли я поїхала за словником, у Артема в гостях було двоє його однокурсників. Одного з них звали Матвій. Я пам’ятаю першу думку, коли нас познайомили: «Мазунчик, – подумала я. – Такі солодкі хлопці подобаються дівчатам». Він був худеньким, чорнявим і з такими ж чорними магнетичними очима та посмішкою, котра знала, що вона подобається жінкам. Два дні до того йому виповнилось 19 років. Був травень. На вулиці парило і ще цвіли каштани, мені було на два роки більше, і я була закохана в іншого чоловіка. Мені тоді так здавалось.
Артемко сказав: «Познайомся, це Матвій. Він живе на вулиці «шото расставили». – «Де?» – крізь сміх запитала я.
«Ну, на Шота Руставелі», – сказав Матвій і чомусь почервонів. Ми поговорили про те, про інше, а потім хлопці пішли мене проводжати на зупинку тролейбуса.
Вони досвятковували Матвіїв день народження і були вже трохи напідпитку. Пам’ятаю, як ми йшли повз пустир до зупинки на Лук’янівці і весело про щось говорили, а я думала: оце буде кумедно, як мене хтось зараз побачить у такій веселій компанії. Так, власне, і сталося. Коли вони мене посадили у тролейбус і, похитуючись, махали услід від’їжджаючому тролейбусу, я помітила, що один із пасажирів розглядає мене з цікавістю. То виявився іще один батьків знайомий. Я, трохи зніяковівши, привіталась із ним. Добре, що мені було виходити за кілька зупинок, бо від незручності та прихованого сміху мене буквально йорзало по сидінню.
Матвій подзвонив за кілька днів. Я не давала йому свого номера телефону. От вже точно, коли чоловік чогось хоче, він усе знайде і те отримає. Звичайно ж, Артем дав йому номер мого телефону. Ми потоваришували.
Зустрічалися на тій вулиці, де «шось розставили», і гуляли містом. Він мене познайомив із тихими дворами Шовковичної, де ми грали у настільний теніс, а на лавочці за нами спостерігав Броніслав Брондуков. І то було так незвично. Він жив у тому будинку. З ним ми блукали Маріїнським парком біля одного із найстаріших у місті фонтанів. Такого ж, який є біля Золотих воріт. То саме він мені показав усі фантастичні старі будинки Києва: перший будинок лікаря, у якому був ліфт, будинок вдови. То саме він примусив мене шукати крокодильчика у будинку з химерами і показав дивовижні види на центр із вікон на Круглоуніверситетській, де жив іще один його друг.
Він виріс у центрі біля Жовтневої лікарні і, якщо і переїжджав, то тільки між Шовковичною і Шота Руставелі. Не варто говорити, що він знав усі двори центру, як вміст своїх власних кишень. Це саме він подарував
