не розуміючи, чому це раптом сенсей подався у туманні роздуми про порізану руку.
– Так-от, – продовжував він, – перші декілька секунд тобі не боляче, бо ти ще не до кінця усвідомлюєш, що ж трапилось. А потім тебе хтось питає: «Ой, у тебе ж рука порізана. Тобі ж боляче, так?» І ти раптом розумієш, що тобі МАЄ бути боляче. Адже кров іде. Значить, має бути. Навіть якщо ти іще цього не відчуваєш. І тобі враз стає боляче. Бо ти знаєш, що так МАЄ бути. І воно стає. Ти його назвала. Тепер це воно. А якщо відірватись від твоїх сьогоднішніх переживань? Чому ти думаєш, що те, що сталось, це горе? Чому ти повірила собі чи комусь, що це горе? А раз горе – значить, треба страждати.
Я здивовано дивилась на нього, а він продовжував:
– Знаєш, у префектурі Нагано колись давно жила одна стара секта монахів, остаточно невідомо, може, то і вигадка наразі; так от вони вміли себе умертвити однією думкою. Вони вирішували, що помруть такого-то числа і такого-то місяця, і помирали. Рівно в той день. Бо думка і уява має силу. Ти її з часом починаєш приймати за реальність, починаєш у неї вірити. Думки в такий спосіб оживають.
Я мовчала. А він продовжував:
– Ти подумай про те, що так. Ти порізалась. Невчасно, глибоко. І кров іде, а тобі НЕ болить. Можеш так?
Я хитнула головою.
– Знаєш, можливо, я не повинен тобі таке говорити, але я тобі розкажу про свої власні почуття, коли мені було стільки ж років, як тобі. Хоча чоловіки – вони трохи інші, але все одно. Так-от, подумаємо про чоловіків. Ми, чоловіки, до 30 років прагнемо, аби за нами хтось ходив, як мати. Ми прагнемо жінку-матір, яка б нас підтримала, розрадила у важкі години, вселяючи у нас віру в те, що все буде добре. А потім з наближенням страшної круглої дати у 30 років усі ми, свідомо чи несвідомо, прагнемо скинути із себе цю опіку і допомогу. Нам самим нарешті хочеться про когось дбати. У нас тепер є сили це зробити. Розумієш? Тому стаються такі історії.
Ця розмова, вивівши мене із стану глибокого суму, завела у стан суцільного здивування. Звідки він знав, що Матвію за місяць виповниться 30 років? Адже він ніколи зі мною не говорив на такі відверто приватні теми. На такі теми не прийнято говорити з начальством. Я була здивована.
Потім він сказав, що я можу вирішувати сама, чи подарую я йому цю історію запросто так. Я можу їхати бодай завтра. Вони навіть влаштують мені прощальну вечірку і підпишуть мені плакатик із побажаннями на все добре. І що в мене залишиться? Цей плакатик? Чи готова я передусім собі визнати, що я викинула останні чотири роки у помийну яму лише тому, що хтось порізав мені руки косою і з неї сочилась кров, сочились сльози, сочився не-сон і вигулькували крики…
Він таки добряче мене вивчив за останні чотири роки. Я задумалась. Він порадив надіслати йому відповідь хоча б електронною поштою, якщо я не наважусь прийти і сказати сама, що я здалась і тікаю, підібгавши хвоста під уже спакованим чемоданом. Худа сіра миша з непідйомним чемоданом зі спогадами минулого. Він цього не сказав, але мені уявилось усе густими гуашевими фарбами. Як та японська картина
