території і шматочок часу. Мені потрібен був той час, аби подумати. Десь у глибині душі я ще вірила, що він повернеться. У нього була іще відкрита віза на в’їзд. На повернення назад. До країни. І до мене. Я чомусь вірила тоді, що він повернеться. Але я про це не просила.
Єдине, про що я попросила його тоді, то прислати мені довідку про розмір його зарплати і про те, що він не може заплатити за останній рік мого навчання. Адже моя стипендія закінчилась, і через різні перипетії я не встигла закінчити дисертацію за три роки, і за четвертий, останній, мені треба було за навчання заплатити. Стипендію, на щастя, мені вдалося знайти, але іще треба було десь віднайти сім тисяч доларів за навчання. Де їх узяти, я не знала. Я була у розпачі. Але кидати навчання я не збиралася. В університеті пообіцяли переглянути плату за навчання у випадку, якщо сумарний прибуток моєї родини не лишав би мені можливості заплатити. Моєю родиною за законом іще залишався він. Він знав про ситуацію. Проте, не зважаючи на моє єдине прохання, довідку він мені не прислав.
А я сподівалася, що він таки лишиться людиною, адже я так багато зробила для нього за останні роки. Та, певно, усе те, що ми робимо для чоловіків, потім нам же і вилазить боком, бо в такий спосіб ми їм підкреслюємо, що вони ні на що не спроможні самі.
Я щодня заглядала у скриньку. Там було усяке – газети, реклама хімчисток, реклама жіночих ескортів та Інтернету. Довідок так там і не з’явилось. Він мені нічого так і не прислав. Йому, певно, було важко зробити для мене той клаптик паперу… чи, може, він вирішив, що в такий спосіб він нарешті зможе проявити в останній раз свою силу наді мною. Хто зна…
Довелося шукати інші виходи із ситуації, що склалася. Наразі виявилося, що допомога у скруті інколи приходить звідти, звідки її зовcім не очікуєш. Але про це я розповім пізніше.
8. Зустріч із сенсеєм, або «Подумай про “порізану руку”»
Після майже двох місяців роздумів я вирішила зустрітись із сенсеєм, аби поговорити. Говорити мала тільки я.
Я мала нарешті розповісти і вибачитись. Сказати, що я більше так не можу і що врешті-решт я повертаюсь додому. Я кидаю навчання. Я сиділа у коридорі на білому диванчику, який він лишив тут для усіх нас, аби ми провітрювали свої голови, свої бурхливі характери, свої теорії та свої підходи до дисертацій, поки він затримувався на чергових зібраннях. Кого тільки не бачив цей білий льняний диванчик і які тільки думки на ньому не висиджувались, скільки дисертацій він подумки переписав і пережував, виплюнувши в інше, післядисертаційне життя.
Сенсей затримувався. Останнім часом на нього навісили силу-силенну адміністративних обов’язків, і він жонглював ними, як жонглює різнокольоровими кульками вправний жонглер на арені цирку. Тут те ж саме, що і в нас: хто везе, на того іще більше і складають. Казали, що він серйозно займається йогою і спить лише по 2 години на добу, і того йому вистачає. А наснагу та енергію йому дає заняття медитацією. Не знаю. Не бачила сенсея у позі лотоса. Одна думка про це у мене викликала посмішку.
Його
