після чого його ім’я звузилося до короткого Баз.
Уже за півгодини під моїм вікном пролунав звук якогось дивного клаксона. Я визирнула і від захвату лише зойкнула. Внизу стояло відкрите старе авто, у якому сиділи віртуальний «нащадок російських різночинців» Баз та кремезно-спортивний Джо у майці з кумедним песиком Снуппі. Я вискочила на двір. Це була маленька сіро-біла «тойота». Наразі, Баз і Джо займали майже все вільне місце спереду. Баз вийшов і, поваливши своє сидіння, галантно прочинив мені двері, запрошуючи на заднє сидіння. «Прошу, мадам», – по-клоунськи розшаркуючись, сказав він.
Я вплющилась у диванчик, Баз сів на місце, поклав руку на бильце, і ми рушили. Авто мало білий шкіряний салон і виглядало саме так, як на тих давніх рекламах, які я студіювала. Згадався давній рекламний слоган: «Ну що, сестричко, політаємо за небокраєм!»
Баз повернувся до мене і, неначе чув мої думки, запитав: «Ну як, сестричко? Подобається?»
– Просто нема слів, – відказала я. – Де ви взяли цей скарб на колесах?
– Це Джо лишив хазяїн їх квартири. Він поїхав на півроку до Австралії по роботі.
– Фантастична машина, – сказала я, – погладжуючи і без того гладку шкіру диванчика, на якому сиділа.
– Це точно. А ти, наразі, гарно виглядаєш в інтер’єрі. Тільки капелюшка тобі бракує, – сказав Баз і поправив кашкета на голові.
– Ну, ти ж не попередив. Завжди падаєш на голову зненацька, як дощ у Токіо. Зате ти сьогодні найкумедніший із кумедних, – сказала я і насунула йому кашкета на очі. Баз відринув і поправив усе, як було.
Про дощ у Токіо то була неправда, бо по ТБ завжди точно попереджали, коли буде дощ. Із процентною вірогідністю. Диктор, тримаючи указку, суворо казав щось на зразок: «Сьогодні після обіду 70 відсотків вірогідності дощу» або «Сьогодні дощу не буде, тому хутко періть і сушіть свою білизну». У країні, де велика вологість, до таких порад дослухаються усі, бо деяким неуважним у результаті доводиться докуповувати одяг та білизну у процесі чекання, допоки усе випране раніше посохне.
Мене завжди цікавило, звідки японський прогноз погоди знає усе так точно. Певно, у японський гідрометцентр брали на роботу лише тих, хто гарно в школі вчив математику. А не таких клоунів, як Микола з нашого прогнозу погоди. Але така чіткість і ясність були для тих, хто дивився прогноз погоди. Я не була серед них. Як і Баз, наразі. Так що дощ діставав мене у Токіо завжди зненацька. Тому порівняння мало сенс лише для нас. Як і всі наші розмови, між іншим.
– Ну, ми їдемо кататися містом. Куди хочеш, кажи? – повернув мене до реальності голос Джо. Він був недільно-недбало вбраний. Його волосся трохи розкуйовдив вітер. Однією рукою він дістав із бардачка блайзера з надписом бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіс» і, пригладивши коси, натягнув його на голову.
– Куди хочете, хлопці. Я з вами!
Хлопці задоволено посміхнулись, і Баз сказав Джо:
– Щось
