style="font-size:15px;"> Одного разу він прийшов на зустріч у ковбойському брунатному капелюсі та чоботях. Нагадував тим трохи кота з однойменної казки. Мене те страшенно розсмішило, і я попросила капелюха зняти. Заради мене. Він тоді образився, але мужньо промовчав і капелюха зняв. Сказав мені, що образився, лише багато років по тому. А мені було просто ніяково, тому що він виглядав до кумедного незвично, на нас усі звертали увагу. Зараз я, певно, не переймалась би такою дрібницею. Ми були такі юні тоді.
Він проводив мене до дому, і протягом тих прогулянок ми говорили про все на світі: плани, мрії, бажання. Якось, коли ми сиділи у моєму дворі, в один з вечорів, він почав цілувати мої руки. Я думаю, він мене дуже любив тоді. А я була закохана в Андріяна, котрий мене не любив, а скоріше грався. Наші стосунки нагадували гойдалку – туди-сюди – весь час у підвішеному стані, ніякої стабільності.
Матвій же був дуже уважним. Тоді. На початку. Коли я поїхала на навчання до Японії, він писав мені листи щотижня. Листи були сумні. Перед від’їздом він мені сказав, що обов’язково мене дочекається, хоча я і не просила. Ті листи, як і листи інших подруг та друзів, здорово мене тоді підтримували. Коли я повернулась наступного року, ми почали бачитися іще частіше. Я писала диплом, а вони з Вольдемаром приїжджали за мною до читального залу бібліотеки КПРС на Подолі, біля річкового вокзалу, і ми їздили кататися вечірнім містом у салоні «альфа-ромео» із затемненим склом. Грала музика, ми неслися на швидкості і підспівували модному тоді Бобу Марлі. Була весна. Надворі буяв 95 рік.
Інколи ми наїжджали до його друзів, котрі поза навчанням у медінституті підпрацьовували нічними сторожами у комерційних кіосках та магазинах. Один з таких магазинів знаходився на Саксаганського і торгував дорогою італійською сантехнікою. Напевно, зі сторони те виглядало кумедно, коли ми, всівшись на унітазах та скрутившись калачиком у пустих джакузі, базікали про життя. Зараз, коли проїжджаю повз той магазин, то просто тихо всміхаюсь.
Не менш цікавим було те, що охоронцем там працював справжній професорський син. Матвій насміхався з такої роботи і завжди повторював: «Я – лікар». І принципово ніде не підробляв. Тоді те видавалося мені гоноровим.
Невдовзі я захистила диплом і знову поїхала ще на рік до Японії. А Матвій лишився закінчувати інститут і чекати на мене. А ще за рік ми одружилися.
13. «Трамвай» + «ложка» = любов
Що нас із тобою поєднувало у перший рік нашого шлюбу? Не знаю. Навіть свій медовий місяць ми провели в одному номері з твоїми батьками. За повішеним простирадлом. Ти чомусь не вважав, що то дивно. Така одна на всіх велика комунальна родина із висловлення інтимних почуттів на людях. І відсутність грошей тому не була поясненням.
Але незважаючи на те, холодними осінніми вечорами я бігла до тебе додому, аби заховатися з тобою під картатим синьо-чорним пледом у твоїй кімнаті, схожій на трамвай, – такій же довгій і вузькій. Кімнаті у будинку, збудованому
