докупи.
10. Кінець весни в Токіо
У неділю я прокинулась і включила радіо. Сексуальний чоловічий баритон із Токіо ФМ запитав мене, чим я сьогодні збираюсь займатися. Радіостанція саме проводила щотижневе опитування своїх слухачів. Я замислилась, потягнулась і нахабно подумала, що я б зайнялась ним, якби він був поруч…
Із стільця з докором на мене дивився мій неписаний ронбун.[5] Але була неділя, і я вирішила кинути оці об’японені звички і все-таки не працювати. Моїм компаньйоном останнім часом стало радіо. Вірніше, одна з його станцій. Токіо ФМ. Воно вкладало мене спати, бажало «на добраніч», цілувало в очі і чаклувало над моїми снами. А потім вимикалось. Згідно з таймером. Аби вранці виштовхнути мене з ліжка фразою «Сьогодні усе буде краще. От побачиш». І я йому вірила, бо більше було нікому.
Пішла готувати сніданок. В одну із таких неділь Джон Кабіра, один з ведучих Токіо ФМ, на голос якого хочеться піти, як на ту дудочку із німецьких казок, подарував мені новий рецепт недільного сніданку. Я вирішила його приготувати.
Радіо неначе мені піддакнуло і заграло мелодії із «Нью-йоркських ранків». «Якими вони є, ті нью-йоркські ранки?» – подумала я. Токійські ранки – незатишні, холодні чи спекотні. Сонце нахабно зазирає тобі до ліжка, неначе хоче сказати: «Вставай, лежебоко, ще сьогодні нічого не зробив для країни!» І доводиться вилазити із-під ковдри і похапцем натягати на себе кофту, аби не змерзнути взимку, чи скидати все і скоріше бігти в душ, аби відідрати від себе липку літню спеку. Зовсім не те, що токійські вечори…
Наразі, сніданок від Джона Кабіри мав форму екзотичного бутерброда. Бутерброд складався із непоєднуваних, як для Києва, компонентів. Я взяла бегель, розрізала його навпіл і поставила жаритись у тостер. Так! Токійські ранки – це іще і звук тостера, котрий повідомляє, що він дожарив хліб. Дзи-иинь, доброго ранку, Аріна-сан! На бегель я намазала крем-сир і поклала скибку шинки. Після чого почала робити те, від чого у моєї бабусі, так точно, від здивування повилазили б очі. Я почистила апельсин і так, як він був, порізала його на акуратно-симетричні кружальця і поклала зверху на шинку, причавивши іншою частиною бегеля. Виглядало по-буржуазному апетитно. Але бабуся точно б сказала, що можна було б усе і окремо смачно з’їсти. Я мимоволі посміхнулась. Бабусі давно не було. А вона все ще «сиділа» в мені.
Начавивши собі на додаток апельсиново-морквяного соку, я всілася на підлозі за низеньким столиком, радіючи неділі, гарній погоді та смачному бутерброду. Згадала, як казала моя японська коліжанка: «Коли я їм, я щаслива. Тим паче, якщо зважити на той факт, що кількість щасливих разів, коли ти можеш поїсти, обмежена, не варто себе травити несмачною їжею. Треба вибирати смачне». Вона, зазвичай, до цієї історії додавала ще щось і про чоловіків. Гурманка Мія.
Зважаючи на те, що стиль останніх трьох тижнів мого харчування можна було б охарактеризувати схожим на удар нагайки словом «ніяк», цей сніданок був своєрідною декларацією. Декларацією
Дісертація (
