Спеціалісти досі не можуть передбачити місце й час появи «калейдоскопа», його майбутні особливості та інтенсивність. Крім того, немає і пояснення зв’язку даного явища з погодою. Чому химерне сяйво так полюбляє морозяні ночі – невідомо.
До речі, те, що в багатьох північних народів дивне видіння є поганим знаком, цілком виправдано, оскільки кольорові картини та «магнітні бурі», що негативно впливають на людський організм, проявляються зазвичай одночасно. Але мешканцям інших місць планети фантастичний «калейдоскоп» дає неабияке задоволення. А спостерігаючи за химерним танцем кольорів, форм та світла, на головний біль уже й не зважаєш…
Камені-«мандрівники»
Легенди про «живе каміння» виникли не на рівному місці. Мешканці Скандинавії та Прибалтики досі впевнені: каміння може не тільки пересуватися за власним бажанням, але й рости. А як інакше можна пояснити появу таких «гостей» на полі, де, здавалося б, вибрані найменші грудочки?
Поріоманія – термін суто медичний. Означає він манію бродяжництва, нездоланний потяг людини до зміни місць. Проте поріоманія, здається, властива не тільки істотам, але й неістотам. Так, у різних місцях нашої планети здавна існують величезні кам’яні валуни, яких час від часу тягне знятися з насидженого місця й вирушити у світи.
Уперше з феноменом блукаючого каміння люди зустрілися ще в доісторичні часи. Якщо вірити давнім слов’янським легендам, Синь-камінь здавна був місцем поклоніння богам. Цей легендарний валун лежав тоді на вершечку пагорба неяподалік від села Городище під Переяславлем-Залеським. У давні часи саме тут жили меряязичники, які поклонялися Синь-каменю, справляли біля нього свої обряди і приносили жертви на честь слов’янського божества Ярила (до речі, через це стара назва пагорба – Ярилина гора чи Ярилина плішина). З цим валуном було пов’язано багато легенд: так, вважалося, що в ньому мешкає дух, який може виконувати мрії та бажання.
Камені-мандрівники у «Долині смерті»
З уведенням християнства поблизу Синь-каменя було побудовано монастир. Під час правління Василя IV Шуйського (1552–1612) з язичницькою святинею вирішили покінчити остаточно: поряд з валуном викопали здоровенну яму, скинули туди камінь і вирівняли землю. Утім, через кілька років загадковий валун почав виглядати на поверхню, а незабаром і взагалі «виборсався» з ями, знову поставши на старому місці.
Через 150 років церковна влада Переяславля вирішила закласти валун у фундамент нової дзвіниці. Узимку «мерянського бога» скинули з гори, повантажили на сани і повезли через Плещеєве озеро. Лід не витримав такої ваги, проломився, і дивний камінь затонув на глибині п’яти метрів. Однак він і на дні озера не знайшов спокою і почав поступово… рухатися в бік берега! Рибалки на це явище якось не звертали уваги, пояснюючи його падінням води у водоймищі. Але через два роки «мерянський бог» піднявся вже на
