чого, – кричить, – не несеш води, уже півдуба згоріло в печі. Що надумав знову?
– Та нічо не надумав, – каже швець, – просто пошкодував ваших і своїх ніг, що дурно б'ємо щодень до цієї кринички. А так я продовбаю рівець, вона сама притече.
– Де-де, – розбійник говорить, – поки той рівець буде, то ми з голоду повмираємо.
Сам начерпнув коновками води і пішов до печери, а швець недалеко неї сів у кущі й слухає, що будуть про нього розбійники говорити. Чує:
– Моцного хлопа ми взяли до себе, але, певно, мусимо будемо його відганяти геть, бо нічого не помагає.
– Але як тепер його випровадити, – каже другий розбійник, – коли він знає, де ми живемо, ще накличе нам якоїсь біди.
– Не накличе, – втрутився у розмову найстарший, – цієї ночі, коби лише заснув, ми спустимо з нього душу, а тіло лишимо в лісі вовкам.
Швець вислухав усе, приходить до печери і уже не так слухає, як його сварять розбійники за вигадки, а думає, що би то зробити, аби і третій раз розбійників обвести довколо пальця і лишитися живим. Звечора, як ніхто не бачив, наносив у свій куток дубових ковбків, а як усі полягали спати, позапихав ті ковбки у своє вбрання, а сам сховався в кутку і не спить, а дивиться, що далі буде. Десь коло півночі чує: розбійники заворушилися, щось пошепталися між собою, а один устав і ну бити довбнею по тих ковбках. Так лупцював, аж дрантя розліталося.
– Ну, тепер, – каже до своїх товаришів, – можете спокійно спати. Він уже не стане вчити кума розуму.
І знов полягали спати. Як поснули, швець потихеньку виліз зі свого сховку, убрався в пошматовану одіж, ковбки поховав і також трохи передрімав до рання. Як розвиднилося, ідуть розбійники викидати з печери шевця, а той спить, аж носом посвистує.
– Усе ми виділи, – перезирнулися між собою розбійники, – але щоб не чути довбні на собі, такого світ не знав.
Дочекалися вони, поки прокинеться швець, старший розбійник і питає:
– Як спалося, чоловіче?
– Спалося несогірше, – відповідає той, – коби ночі побільше.
– Що снилося?
– Нічого не снилося, лише вночі якісь блохи почали були кусати, ледве-ледве від них відбився.
Учули це розбійники й ще дужче здивувалися.
– Як нам, – кажуть між собою, – тепер його збутися?
Пробують і сяк, і так. Нарешті кличе шевця найстарший і мовить:
– Виджу я, що ти маєш у собі багато пари. Як ти такий сильний, то позмагайся зі мною, хто дужче свисне. Коли я переможу, то нічо від тебе не захочу, лишень, аби ішов геть від нас і забув сюди дорогу, а як ти – дам тобі велику плату.
– Най буде, – пристав на це швець.
Вийшли обидва з печери. Як свиснув розбійник, аж із гір каміння посипалося, а з половини лісу листя опало.
– Е-е-е, що це за свист, – каже швець, – оце як я свисну, то ліс увесь голий буде – й листка у нім не втримається. Але за одним шкодую, як буду свистіти, аби від того тобі очі не повилазили. Краще їх зав'яжи, а я
