попадайся мені на очі.
– А що то за робота така? – допитується Омелько.
– Нині через цей ліс один багатий ґазда буде вести бика на продаж. Треба, аби ти того бика купив у нього. Але без грошей. Зможеш таке зробити?
– Та не знаю, дасться видіти.
Сказав дати йому срібний дзвіночок, драбину і пішов. Близько дороги причепив на дуба срібний дзвіночок, за галузку зачепив тонку нитку і пустив її в корчі.
Трохи вище поклав коло дороги драбину. Сів та й чекає, коли йтиме багач. Сидів, сидів, коли нарешті чує: заревів бик – іде чоловік на базар. Омелько смикнув за нитку – дзвінок задзвонив, бик став бокувати, бо не знає, що то є. Каже багач сам до себе:
– Файний дзвіночок, та шкода, що нема чим вилізти на дуба, аби здоймити його.
Підійшов трохи вище, а там коло канави лежить драбина. Прив'язав він бика до дерева, взяв ту драбину, та й лізе на дуба, а Омелько тим часом бика відв'язав і повів у ліс. Пустився чоловік шукати бика. Біжить в один бік, біжить у другий, кличе його – ніде й сліду нема. Мусив голіруч вертатися додому. А Омелько тим часом пригнав бика до отамана й каже:
– Ось, пане, купив я бика так, як ви мені казали.
– Добре, що купив, – отаман йому, – але розкажи як. Може, ти вбив чоловіка, може настрашив ножем?
– Ні, – мовить той, – багач на мене зла не носить.
Та й розповів усе, як було. Отаман вислухав і каже:
– Добре. Одне моє завдання ти виконав. Вечеряй, лягай спати, завтра матимеш ще одну, але вже тяжчу роботу.
Відпочив Омелько. Удосвіта отаман будить його:
– Збирайся, – каже, підеш до міста і купиш там на базарі дванадцять шапок таких, як на мені. Але дивися добре, аби за тобою весь базар не біг, аби палицею ребра не порахували.
– Та якось буде, – відказує хлопець, – не журіться.
Поснідав трохи, зібрався та й іде до того міста, що йому отаман показав. Приходить на базар, крутиться коло перекупок, до всього придивляється. Аж дивиться: недалеко стоїть жінка і тримає в руках шапку на показ саме таку, як отаман сказав йому купити. Приходить хлопець ближче, обмацує, чи добре вшита, чи не роздерта. Каже жінка:
– Купіть, вона вам якраз до лиця.
А Омелько їй:
– Купив би, та чи по моїй вона кишені?
– Беріть, я дорого не правлю.
– А скільки?
– Та кілько й кілько.
– Се може бути, – каже хлопець, – та коби мали, мамуню, більше. Бо мій тато декан і хоче кожному священикові подарувати таку шапку.
Зігнулася та до мішка, порахувала.
– Є, – каже, – якраз усім.
– Ну, то я буду брати. Зробіть файний пакуночок, складіть шапки до нього, аби було добре нести.
Зробила жінка пакуночок, як Омелько хотів, а він їй:
– Тепер ходіть зі мною додому, бо я не взяв із собою грошей та й там тато розплатяться. А свої пожитки лишіть на сусідку, ми довго не будемо.
Погодилася жінка. Приходять обоє до декана. У сінях
