після Першої світової війни ще й Руанду і Бурунді. Більша частина Сомалі, Лівії і Ерітреї були колоніями Італії. Таким чином, на початок 50-х років XX ст. в Африці було тільки чотири юридично незалежних держави – Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Африканська Республіка (ПАР). Але й вони відчували сильний вплив європейців.
Мешканці Буркіна-Фасо
Під тиском антиколоніального руху в середині минулого століття почався розпад колоніальної системи: у 50-ті роки незалежними стали Лівія, Марокко, Туніс і Судан, а потім Гана і Гвінея. Далі процес значно активізувався. 1961 р. увійшов у світову історію як «Рік Африки», бо тоді незалежність вибороли аж 17 колоній. Але процес деколонізації тривав ще довго. Остання колонія материка – Намібія – стала вільною лише в 1990 р.
Більшість африканських держав є республіками. Тільки Марокко, Лесото і Свазіленд вважаються монархіями. За типологією ООН майже всі вони віднесені до групи країн, що розвиваються, – так званих «країн третього світу». Винятком є тільки Південно-Африканська Республіка, де аж до початку дев’яностих панували нащадки білих колонізаторів. Вони встановили у країні жорстокий і принизливий для африканців режим апартеїду – роздільного існування для білих і кольорових. Звісно, ключові позиції в економіці теж належали расистам. От вони й багатіли на використанні ресурсів країни і дешевої робочої сили. Білі й досі володіють усіма потужними підприємствами країни.
Битва проти колоніальної залежності далася африканцям непросто. Наслідком її ставали воєнні перевороти, криваві міжетнічні сутички і громадянські війни. Справа в тім, що для багатьох молодих держав був характерним трайбалізм (трібалізм) – племінна уособленість, яка зазвичай супроводжувалася міжплемінною ворожнечею. У багатьох країнах до влади приходили диктатори, які знищували громадян власних країн. І все ж більшість республік спромоглася перейти до демократичних форм правління і навчилася вирішувати конфлікти мирним шляхом. Але не всі. Близько 20 років тривають громадянські війни в Анголі, Чаді і Мозамбіку, йдуть вони й у Бурунді і Руанді. Багато років панує війна та голод у Сомалі. Навіть у Ліберії, яка здобула незалежність ще в 1847 р., не вщухають воєнні дії. Понад 10 років не припиняється міжетнічний конфлікт у Судані. Диктаторські режими після воєнних переворотів закріпилися в Бурунді та Нігерії.
Ринкова площа в місті Дурбані (ПАР)
Ще й досі політична карта Африки залишається нестабільною. Є невеликі території, котрі прагнуть до власної незалежності. Іноді вони досягають цієї мети. Десять років тому так утворилася Республіка Брітрея, яка відокремилася від Ефіопії. Не визначено статус Західної Сахари – великої території у 266 тис. км2, де проживає 213 тис. маврів. Право на неї проголошує Марокко. Але ще в 1976 р. Народний фронт визволення проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки. Воєнні дії між двома сторонами було припинено лише
