населення утворювало фонди підтримки борців за свободу. Натомість 13 травня 1958 р. воєнне французьке командування в Алжирі разом з європейськими поселенцями, побоюючись, що уряд Франції вирішить йти на поступки ФНО, теж підняли повстання. Внаслідок цього до влади повернули національного героя Франції, генерала Шарля де Голля.
Але заколотники прорахувалися. 16 вересня 1959 р. де Голль заявив про право Алжиру на самовизначення. Щоб запобігти іноземному втручанню у справи країни, він зберіг створену ще в 1954р. систему охорони Алжиру. На його кордонах існували огорожі, які контролювалися французькими сторожовими загонами. Морське узбережжя охоронялося французькими воєнними кораблями, а територія Сахари контролювалася з літаків.
З початку 60-х років в Алжирі тривала громадянська війна. Тільки в 1961 р., внаслідок численних поступок з обох сторін, алжирці та французи дійшли згоди. 18 березня 1962 р. між ФНО і Францією була укладена Евіанська угода, котра передбачала створення тимчасового органу управління, що складався як з алжирців, так і з французів, та проведення референдуму. Референдум відбувся 1 липня 1962 р. 91 % населення Алжиру проголосували за незалежність країни, а 3 липня Алжир було проголошено незалежною республікою.
У 1963 р. в Алжирі прийняли нову конституцію, за якою країна стала президентською республікою. Але спокою в державі не було. Політичні лідери боролися за владу. У 70-ті роки ситуація в країні продовжувала залишатися напруженою. Її економічний добробут базувався лише на видобуванні нафти в районі Сахари, на щорічних грошових субсидіях з боку Франції, фінансовій допомозі, що надавали СРСР і Китай, продовольчій допомозі, яка надходила від США.
У 80-ті роки минулого століття відбулося різке падіння цін на нафту і газ. Як наслідок різко погіршився стан добробуту населення. Це викликало масові виступи проти уряду, а в 1985р. у Кабілії пройшов потужний страйк. У цій ситуації підняли голову прибічники мусульманських традицій – ісламські фундаменталісти. У червні 1990 р. вони перемогли на виборах у переважній кількості алжирських провінцій. Це спричинило нову хвилю озброєних сутичок, і в червні 1991 р. в країні був введений надзвичайний стан.
29 червня 1992 р. ісламісти вбили президента Алжиру Будіафа. Його наступник Алі Кафі, щоб припинити насильство, прийняв низку законів проти тероризму, розширив повноваження поліції і ввів комендантський час. Але вбивства не припинялися. Ісламісти знищили прем’єр-міністра. Їх жертвами ставали журналісти, іноземці, представники інтелігенції і навіть жінки, які не дотримувалися суворих правил мусульманського закону – шаріату.
Відтоді минуло понад 10 років, але ситуація в країні досі не покращилася. Час від часу там відбуваються нові спалахи народного невдоволення, викликаного важким економічним становищем пересічного населення. Тривають акції громадянської непокори в Кабілії, бо в 2001 р. там вчинили розправу над демонстрацією берберських школярів. Тієї «чорної весни»,
