отче, – покірно схилив свою чорночубу голову Чорний Вепр. – Якщо дівчина гарна, чому й не привезти…
– От і добре, – зрадів старий князь. – Домовилися… А тепер – до учти! Сонце сідає на захід – вечеряти пора…
Учту князь Божедар звелів відправляти не в хаті, а на високому шпилі Родня, порослому м'яким зеленим моріжком.
Тут було просторо й привільно. З трьох боків – стрімкі кручі. В ярах під ними – густі зарості лісу. Ошую[15], на схід сонця, розкинувся широкий могутній Дніпро, а за ним, на тому боці, – безконечні луги, зелені бори і голуба далина. Одесну – струмує, вливаючись у Дніпро, спокійна срібновода Рось. І тепле ласкаве сонце щедро поливає ту незбагненну красу своїм живодайним золотим промінням.
Жінки-родовички та служебки простелили на горбі барвистий ромейський килим, привезений князем у молодості з походу, на великій олив'яній тарелі, здобутій аж у далекій Галлії, принесли смажене бараняче м'ясо, в глибоких череп'яних мисах – холодну юшку з судака та стерляді, на дерев'яних дошках-тацях – свіжий, ще теплий хліб, а в корчагах – медяну ситу. Для неї були подані теж ромейські срібні келихи.
Коли всі попримощувалися довкола килима, княжич Радогаст на мовчазний знак отця наповнив келихи ситою. Князь підняв свій келих угору, повернувся обличчям до сусіднього, нижчого горба, де бовваніли ідоли Світовида та Рода – покровителів князівського роду, і врочисто проказав:
– О великий і всемогутній Даждьбоже! Ти володієш небом і землею, повеліваєш вогнем і громом, у руках своїх держиш життя звірів і птахів, людей і цілих племен! Молимо тебе, боже, захистити нас від злих духів і нечистих сил, від чорного мору і липкої лихоманки-трясовиці, від всілякої напасті і недоброго наговору, а найпаче – від хижого, кровожерливого племені гуннів! Молимо тебе, всемогутній боже! І тебе молимо, Роде, захиснику наш, і приносимо требу!
Потім вихлюпнув з келиха в бік ідолів трохи сити, взяв шмат м'яса, скибку хліба і кинув у яр.
– Прийми, боже, требу!
Всі зробили те ж саме і тільки після того випили ситу і почали їсти.
Розмова не клеїлася. Старий хворий князь стомився, а Тур з синами ще не отямився після спору княжичів, їли мовчки і швидко – аби насититися.
Сонце поволі опускалося за темний ліс, і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.
Кий сидів насупроти Чорного Вепра і нишком спостерігав за ним.
Одноліток, мабуть. Літ двадцять – не більше. Невисокого зросту, широкий у плечах. Міцно посаджена на дебелу шию кругла голова з копицею лискучого чорного волосся. З-під виразних темних брів зирять бистрі й палкі, мов вогонь, очі. Був би навіть гарний, коли б не дикуватий, хижий оскал білих зубів та не маленький, трохи приплюснутий ніс.
На кого він схожий? На отця? Ні. На брата? Теж ні. Отже, на матір?
Кий знав, що у князя було чимало синів. Однак два чи три загинули на війні, кількох покликали до себе боги ще підлітками. Залишилося двоє… І такі неоднакові!
Ой
Ошую – ліворуч.
