князь, сказавши:
– Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного – з лісів наших поршанських… А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі… Закусимо – та й на спочинок!
Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.
Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.
На Родень налягла темна ніч. У ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.
Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості – старійшина Тур із синами.
Все заснуло довкола.
Не спали тільки княгиня Чернета та її син – Чорний Вепр.
Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася по-гуннськи.
– Матінко, – сказав Чорний Вепр, – отець став зовсім слабий… От-от помре…
– Я сама бачу це, синку, – відповіла княгиня.
– Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде… Ненавидить він нас!
– Як і ми його… Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів…
– Не міг же я так, з доброго дива, убити брата… Та ще й за життя батька…
– То він тебе зведе зі світу, коли стане князем… Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником…
– Жахливо!
– А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його, – і не позбувся: пожалів!
– Тепер не пожалію!
– Стережися, щоб він не випередив тебе!
– Сьогодні ми знову посварилися з ним… Тому я й прийшов до тебе на пораду.
– Чого ж ви посварилися?
– Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки – коли… Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир…
– Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?
– Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в
