і потис йому руку, як звичайно, дивлячись кудись убік і вгору, немов вишукуючи або розглядаючи щось – цього разу, здається, лампу на стелі, на якій він гидливо зупинився поглядом.
– Треба світло вимикати в передпокої, – сказав він похмуро. – А то видно, що у вічко дивишся.
Негатив був на п’ять років молодший за Сашка, але різниця ця майже стерлася, може, через те, що зрослий в інтернаті Негатив був розумний і твердий у поведінці, не по роках міцний, хоч і невисокий.
Передній зуб його був обламаний, і це надавало ще більше суворості й без того непривітному, з низьким чолом і широко розставленими очима обличчю Негатива.
Негативом його прозвали за вічне невдоволення геть усім. Ні, він був не буркотуном, але, скоріше, упертюхом, зі своїми однозначними висловами про життя. Невдоволення його було не по-хлоп’ячому похмурим, мовчазним, і часто могло здатися байдужістю, не будучи таким.
А ще він не посміхався й тим більше не сміявся. Майже ніколи. Дуже рідко.
– Ти звідки знаєш, що я вдома? – запитав Сашко.
– Нізвідки, просто зайшов.
– Як справи у вас? – одразу попрямувавши на кухню, голосно запитав Сашко.
– Ну ви там і накоїли у Москві, – не став відповідати на задане запитання Негатив. – Треба було теж з’їздити. Красиво. Ти бачив себе по ящику?
– Себе? – Сашко вимкнув роздратований чайник, обернувся до Негатива, який роззувся й увійшов на кухню.
– Не бачив? Спочатку ти там у першій колоні засвітився, і хтось із вас мента охерячує ціпком, потім усі кудись біжать, вітрини трощать, на землі валяється мент, а ти стрибаєш йому на кашкет. Чудовий кадр. А чого тільки на кашкет, думаю? Стрибнув би йому на голову? Га?
Сашка пересмикнуло. Це не дуже приємно, коли кілька тисяч, можливо, сотень тисяч людей спостерігало твої… забави…
– І що… мене там добре видно? – тихо запитав Сашко, чомусь трошки охрипнувши.
– Та не дуже… Але я впізнав… Курити можна?
Сашко якийсь час дивився на Негатива.
– Кури. І мені…
– Тут, коротше, друзі твої приїхали, – вів далі Негатив затягшись.
– Які ще друзі? – Сашко теж прикурив і знову вирячився на Негатива.
– Веня московський і Рогов із Сибіру.
Сашка знову пересмикнуло, щоправда, цього разу від полегшення.
– А вони-то якого біса?
– Вони кажуть, що в Москві зараз усі переховуються, по наших хатах обшуки йдуть. Веня, – він узагалі бездомний, йому жити ніде, а Рогов сказав, що на поїзді їхати в його Сибір лячно – паспорт усе-таки треба показувати, коли квиток купуєш, а на електричках… сам розумієш: озвірієш, поки доїдеш. Тому вони до нас, – Негатив глибоко затягся, випустив дим, простежив його шлях очима, – оце зараз приїхали. А чого ти так переполошився?
– До мене мусори вже двічі приходили.
– Ти їх не пустив?
– Ні, мене не було. Вони до матері приходили.
– І
