– крім щирої доброти тону Безлєтова.
Батько Сашка був освіченою людиною – без п’яти хвилин професор. Незважаючи на свою спорідненість, Сашко завжди відчував себе несусвітньою дворнягою. Може, тому, що був недоуком й потрібні книги почав читати тільки після армії, від якої його не змогла відмазати мати, проста, по суті, жінка.
Може, і тому ще бракувало Сашкові впевненості, що батько ніколи ним не займався, навіть розмовляв із сином рідко. Так уже склалося: батькові й не потрібне було це спілкування, а Сашко не нав’язувався; утім, можна й навпаки – батько не нав’язувався, а Сашко тоді не мав іще потреби.
Але віднедавна Сашкове дворняже самовідчуття підштовхнуло його до людей, які, як виявилося, краще розумілися на устрої світу – завдяки хоча б освоєнню тих друкованих джерел, до яких у Сашка не доходили руки. Безлєтов підвів очі, або, скоріше, брови. Він виразно став схожий звичками на маститого театрального актора.
– Сашко?
– Ми просто так зайшли…
– Авжеж, я запрошував, пам’ятаю…
Вони стояли в коридорі. Безлєтов потис усім руки, уважно розглядаючи гостей і не посміхаючись. Невисокий, із прямим темним волоссям, круглі плечі. Раніше, пам’ятав Сашко, Безлєтов увесь час був якийсь збентежений, немов перебував у безперервному пошуку правильної емоції й точного слова. Зараз став спокійний, і навіть щоки трохи обвисли, тому обличчя виглядало трохи бридливим.
– Знаєте, я вже закриваю кафедру, – сказав він. – Отут напроти – кафе, недороге й тихе. Може, там посидимо? За чашкою чаю?
– Давайте… – погодився Сашко, хоча грошей у нього залишилося не надто.
– Я забіжу до деканату й… буду… – пообіцяв Безлєтов. Пацани знову пройшли повз строгого вахтера й за дві хвилини опинилися в кафе. Воно було напівпорожнім, і музика, дійсно, грала тихо. У кутку мерехтів телевізор. Екран показував чоловіків у шоломах і на мотоциклах. Здіймаючи пил на поворотах і часто падаючи, вони їздили по колу.
Принесли меню, Сашко підняв перший аркуш меню в шкіряній обкладинці, вказівним пальцем трохи поводив, заздалегідь знаючи, що нічого замовляти не буде.
– У мене ще є гроші… – сказав Рогов. Ніхто його про це не запитував, але питання висіло в повітрі. Усі, звичайно ж, пожвавилися.
– По пиву? – запитав Рогов.
– Я не буду… – сказав Негатив.
– Чай?
– Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.
Усі закурили, оглядаючись.
Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.
Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.
«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»
Нечутно
