неістеричну злість, – і спрямоване це роздратування було на всіх поголовно, хто представляв владу в його країні, – від міліціонера на перехресті до пана президента.
Вені ж було пофігу, – так думав Сашко. І не тому, напевно, пофігу, що Веня ніколи не жалів себе самого. А, скоріше, тому, що Веня сприймав в’язницю спокійно, сам був завжди готовий потрапити туди, хоч і не рвався нарочито. До того ж, якщо порахувати, скільки раз Веня отримував по п’ятнадцять діб, – у цілому міг вийти чималий термін.
Але помовчали-таки всі…
Розлили, цокнулись востаннє.
– Ми це зробили! І зробимо ще! – сказав Сашко, і пафосу в його словах не було зовсім, Рогов кивнув, Веня засміявся, обличчя Негатива Сашкові не було видно.
Випили легко, понюхали рукав і рушили далі. (Рогов зібрав сміття у целофановий пакетик і відніс до урни.)
Сашко придумав, де провести ще години три.
Спокійні, подобрілі, припленталися вони до будівлі університету. Сашко велів усім прибрати маргінальні усмішки й натягти ясні обличчя завсідників вищого навчального закладу – чи то старшокурсників, чи то аспірантів. Так вони й пройшли повз вахтера, який строго підтис губи: Рогов – натурально спокійний, бо взагалі ніякого обличчя не натягав, а залишив своє, Негатив у той момент відвернувся убік, сховавши підборіддя в комірі куртки, а Веня якось різко подурнішав від напруги лицевих м’язів.
Олексія Костянтиновича Безлєтова, викладача філософії, Сашко знав давно. Знайомство Сашка, який ніколи ніде не вчився, й доцента-гуманітарія пояснювалося просто: Безлєтов був учнем його батька.
Сашку, напевно, було років чотирнадцять, коли він уперше побачив Безлєтова: молодого, сухорлявого, десь трохи за двадцять.
Безлєтов кілька разів заходив до них у гості, довго розбирався з ворсистим шарфом, яким, здавалося, умудрявся обернути горло кілька разів. Пили чай. Вони щось обговорювали з батьком – батько спокійно, Безлєтов, пересмикуючи іноді плечима, немов у нього під сорочкою обсипалася легка потерть. Батько не звертав на це уваги.
Батько взагалі був дуже спокійний – при цьому ніколи не говорили про політику, хоча непевний, або, скоріше, тупий і тому ще більш бридкий час тому сприяв.
Про те, що Безлєтов був украй ліберальних поглядів, Сашко довідався набагато пізніше. І дотепер не міг вирішити, як усе-таки ставитися до того, що батько ніколи не вступав у суперечки про «переломні моменти» й «долі», чим пояснити це – ну не байдужістю ж…
Безлєтов був єдиним із друзів і знайомих батька, хто поїхав його ховати до села… але про ту дорогу іншим разом.
Під час похорону Сашко й Безлєтов перейшли на «ти», але потім не бачилися кілька років, і за цей час короткочасна близькість затерлася. Знайомство їх поновилося, коли зненацька з’ясувалося, що Сашкова подруга вчиться філософії в Олексія Костянтиновича. Вона так і запитала, коли Сашко якось зустрів її біля аудиторії після завершення занять:
– А ви знайомі з Олексієм
