що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?
«Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»
– Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…
– Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?
– А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.
– Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.
– Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.
– Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку до батьківщини. А батьківщина – до вас. І батьківщини вже немає. Уся скінчилася! Тим більше не варто нікого провокувати на всі ці ваші мерзоти з биттям стекол, морд, і що ви там іще б’єте…
– Краще тихо відійти, – у тон Безлєтову, але зі зниженням на півтону відповів Сашко.
– Краще тихо відійти в сторону, ніж займатися мерзотою.
– Краще тихо відійти до світу іншого… – сказав Сашко.
– Так, уяви собі. Краще. Перед Богом це – краще. Усі ваші рухи, ваше тріпотіння – усе це давно втратило сенс. Ви нічого не виправите. Але якщо ви почнете пускати кров, коли вже не почали, – тут Безлєтов знову ще додав голосу, – то…
Безлєтов затягся сигаретою й забичкував її не без злості, немов задавив бридкого черв’яка.
Усі сиділи мовчки. Веня проколював зубочисткою дірки в пачці сигарет, Негатив дивився телевізор. Рогов дивився в стіл, погойдуючи під столом ногою.
– А вас що, все влаштовує? – запитав Сашко, який зовсім заспокоївся, піймав ритм розмови й з інтересом розглядав Безлєтова.
– Ти ніяк не зрозумієш, Сашко, – тут уже немає нічого, що могло б улаштовувати. Тут порожнє місце. Тут немає навіть ґрунту. Ні патріархального, ні цікавого для держави, як модно зараз говорити, гео-по-лі-тич-но. І держави немає.
– На цьому ґрунті живе народ… – сказав Сашко, який бажав зовсім не суперечки, але справжнього розуміння того, про що говорить Безлєтов.
– Твій народ, – він вимовив слово «народ» розкотисто, із двома «р» усередині, – несамовитий. Щоб переконатися в цьому, досить підслухати будь-яку розмову в громадському транспорті… Думаєш, цьому народу, що наполовину складається з пенсіонерів і наполовину з алкоголіків, потрібен ґрунт?
– Живим – потрібен.
– Живих на цей ґрунт не вистачить.
– Вистачить.
Безлєтов іронічно подивився на Сашка, не зрушив з місця, щоб випустити Веню, який захотів, очевидно, у туалет, і, щойно Веня протиснувся, сказав:
– Річ, дорогий мій Сашко, не в цьому.
Тон мови Безлєтова, як помітив Сашко, мінявся безперервно – від роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втім, зміни ці були досить артистичні й навіть плавні.
– Річ у тім, що – не треба. Не треба нічого робити. Бо поки ра-сє-янє
