начало, і, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кілька сторіч.
– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У країні, яка за тридцять років вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?
– Ні, звичайно. Але якось зберегли своє «єврейство» протягом двох тисяч років євреї. Російські громади живуть в усьому світі, ніхто їм не заважає. Ще жива культура є головною й, на жаль, єдиною складовою російського духу. Дух майже ніде вже не живе більше – тільки в окремих носіях, які пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носієм духу й, виходить, не здатний більше ні на що. Усе, що ми ще можемо дати світові, – це закарбувати життя свого духу.
– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.
– Сашко, усе залежить від вас самих. Якщо ви затієте давно очікуваний вами кривавий хаос, розпад тільки прискориться. Не кличте бісів. Кличте ангелів, – Безлєтов м’яко посміхнувся патетичності свого висловлювання, тим самим розмивши присмак патетики. – Справжні події відбуваються у світі духовному, Сашко. Справжня російська людина, «дух», – підкреслив він, щоразу підсилюючи повтори голосом, – це людина, яка шукає правди. Росія має податися до ментального виміру… – завершив він. – Так буде краще.
– А нам куди податися? – раптово запитав Веня, який саме повернувся й тепер стояв за плечем у Безлєтова.
Безлєтов обернувся, навіть не вдостоївши Веню повним поглядом, і одразу повернувся до чашечки кави. Допив, подивився на дно, потрусив чомусь, поставив на стіл, залишив на столі гладеньку купюру – оплату за каву плюс чайові, і, швидко попрощавшись, вийшов.
Ніхто не сказав ні слова. Негатив, як і раніше, дивився в телевізор.
– Як вам… розмова? – запитав Сашко на вулиці. Ближче всіх до Сашка йшов Негатив, і йому довелося відповісти першому.
– Мені однаково, – відповів Негатив. – Я не розумію тільки, на хера ти нас сюди притяг?
– Та ну його, – висловив думку й Веня.
Рогов мовчав.
– Льош! – покликав Сашко.
– А ти почув щось нове? – відповів Рогов, явно відірвавшись від якихось своїх думок.
Сашко знизав плечима.
– Він, – сказав Рогов, – напевно, років десять тому був лібералом і теж вимагав… Усього того, що вони вимагали тоді… раба по краплі… покаяння, іншого…
– Так, – погодився Сашко, відчуваючи внутрішню радість від того, що, як і раніше, спокійного Рогова слова Безлєтова взагалі ніяк не схвилювали.
– І тоді він, напевно, не керувався тими ідеями, що тепер висловлює. Про те, що усунутися треба. І що втручання методами жорстокої хірургії не має божественної сутності. Як вони взагалі люблять Бога згадувати, ой вей… І коли вони кремсали тупим ножем по живому тілу, він був для них дуже доречним, і тепер от. Що б не робили вони… Бог що – хлопчиком на побігеньках до них приставлений?
