на один сиру, а другий намастила маслом і стулила їх докупи. Це була подвійна тартинка – звичайний шахтарський сніданок, що його всі шахтарі завжди брали з собою на роботу, так зване «кресало». За мить чотири бутерброди, поділені суворо справедливо – найбільший для батька і найменший для Жанлена, – лежали вже готові на столі.
Катріна уважно господарювала, а проте з думки їй, мабуть, не йшло те, що розповів їй Захарі про головного штейгера та П’єррониху, бо вона відчинила двері й зиркнула надвір. Вітер не вщухав, по низьких причілках будинків миготіли все рясніше вогники; сон відлинув. Селище потроху оживало. Двері грюкали, і темні постаті робітників зникали в темряві чорною низкою. Ну, та й дурна ж вона – нащо стовбичити перед дверима, ще, чого доброго, й застудитися можна; П’єррон, мабуть, любісінько спить собі й піде на роботу на шосту годину. Проте вона не відходила й уперто дивилася на будинок навпроти по той бік садка.
Нараз двері відчинилися, і цікавість її спалахнула. Але ні, це могла бути тільки Лідія, маленька дочка П’єррона; так воно й було, Лідія подалася до шахти.
Раптом зашипіла пара, і Катріна, зачинивши двері, кинулася до каміна: вода кипіла в ключ і переливалася через край горнятка, гасячи вогонь. Кави більше не було; дівчина набовтала в окріп учорашньої гущі і посолодила його дрібним цукром. Саме на цю хвилину ввійшли її батько та двоє братів.
– Пхе! – сказав Захарі, встромивши носа в свій кухоль. – З цього трунку в голові не замакітриться.
Мае покірно знизав плечима:
– Пусте, аби гаряче, і то вже добре!
Жанлен позбирав кришки від хліба й накидав їх собі в кухоль. Напившись, Катріна налила решту кави в бляшані фляжки. Всі четверо ковтали похапцем, не присідаючи. Тьмяний вогник чадної свічки догорав.
– Чи довго нам ще воловодитись? – скрикнув батько. – Можна подумати, що ми якісь рантьє.
Дверей нагорі вони за собою не зачинили, і мати крикнула їм навздогін:
– Забирайте ввесь хліб, дітям я маю ще трохи локшини.
– Гаразд! – відповіла Катріна.
Вона прикрила вогонь і поставила на краєчок решітки остачу від юшки для діда, щоб міг він поснідати теплим, як повернеться о шостій годині.
Шахтарі повитягали з-під буфета свої сабо, повзувалися, почепили через плече бляшані фляжки, а хліб позасовували за спину між сорочкою й курткою. Чоловіки вийшли попереду; Катріна загасила свічку, замкнула надвірні двері й вийшла за ними. Будинок знову поринув у темряву.
– Стривай! Ходімо разом! – гукнув якийсь чоловік, що саме виходив з сусідніх дверей.
Це був Левак з його дванадцятилітнім синком, Жанленовим приятелем, Бебером.
Катріна остовпіла й ледве не пирснула, потім прошепотіла на вухо Захарі:
– Диви! Бутлу навіть не дочекався, поки чоловік забереться з хати!
У
