кліть зіпсувалась, якусь там гайку зламали, і робота стала на добру чверть години. Внизу під відвалом усе замовкло, не чути було глухого гуркоту вагонеток; тільки глибоко з шахти долинали далекі удари молота, що важко гупав по листовому залізу.
– Ні, я з півдня, – відповів Етьєн.
Спорожнивши вагонетки, рудий робітник присів на землю спочити, радий, що машина стала; він так само похмуро мовчав і тільки, як вовк, дивився своїми великими згаслими очима на возія, ніби дорікаючи йому за його балакучість; та й справді – старий ніколи не бував такий говіркий. Може, обличчя незнайомого сподобалось йому, а може, його захопило непереможне бажання поговорити від щирого серця, що часто так пориває старих людей розмовляти вголос із собою.
– А я з Монсу, і звуть мене Безсмертний.
– Прозвали так? – здивовано спитав Етьєн.
Старий задоволене всміхнувся й, показуючи на «Воре», пояснив:
– Атож, атож… Тричі витягали мене звідти, мало не на шматки побитого. Одного разу всю шкуру геть-чисто обсмалило; вдруге так засипало, що аж землі наглитався, а втретє так залило водою, що черево, мов тій жабі, розперло. Люди побачили, що я аж ніяк не хочу здихати, то й прозвали мене на сміх Безсмертним.
Він весело зареготав. Сміх його нагадував скрип непідмазаного блока й скінчився страшним нападом кашлю. Відблиск полум’я падав тепер просто на нього й освітлював його велику голову з сивим рідким волоссям, плескате бліде обличчя з синявими плямами. Він був невисокий на зріст, мав довжелезну шию, розкарячені литки й п’яти та довгі руки з короткими, товстими пальцями, що сягали йому аж по коліна. Він із своєю конякою, що стояла нерухомо поруч нього, здавався вирубаним з каменю: вони обоє наче зовсім не відчували ані холоду, ані рвучкого вітру.
У грудях старого знов щось заскреготіло – кашель шматував їх. Він нескоро відкашлявся, а коли сплюнув, то на землі знову позначилася чорна пляма.
Етьєн подивився на діда, а потім на його чорне харкотиння на землі.
– Давно працюєте на шахті? – спитав він.
Безсмертний широко розвів руками.
– Чи давно? Ще б пак!.. Мені ще й восьмий не минув, як я вперше спустився на дно, і знаєте куди? В цю саму Ворезьку копальню, а тепер мені п’ятдесят вісім. Порахуйте-но… чого-чого я тут не переробив… Як був малий, то працював при машині, а як підріс і вбився в колодки, то поставили відкатником, а потім цілих вісімнадцять літ був за вибійника. Потім через ці кляті ноги мене зробили ремонтним робітником, я грабався в землі, лагодив штреки, аж поки лікар не сказав, що я дуба дам під землею – тоді мене витягли на світ божий. З того часу, тому вже буде п’ять літ, поставили мене оце возієм… А що? Ловко? П’ятдесят літ на шахті, а з них сорок п’ять під землею! Га?
Він говорив, а розпалені жарини випадали від часу до часу на землю й кидали на його бліде старече обличчя криваві відблиски.
– Вони мені радять спочити. Еге! Нема дурних!.. Докалатаю
