шахти – допотопної потвори, що вимагає постійних людських жертв. Йому притаманна згадана узагальнюючо-символічна функція подібних образів та мотивів у романах Золя. Цей образ шахти – сучасного Молоха, починає вимальовуватися вже на перших сторінках твору: «Ця шахта на дні яру зі збитими в одну купу цегельними будівлями та гострим димарем, задертим угору, мов грізний ріг, здавалася Етьєнові якимсь диким неситим звірем, що чатує тут і ось-ось кинеться на світ і поглине його». Ця потвора з роззявленою пащею щоранку поглинає людей і виригає їх увечері виморених і вичавлених, якщо не залишає у своєму череві. Руйнація і завал шахти, влаштовані Суваріним, патетично змальовується Золя як загибель живої міфічної потвори: «Мужність покинула Негреля, і стало страшно – волосся заворушилося на голові. Містичний страх перед всежерущим злом пройняв його холодом, ніби людина, страшна й величезна, була тут, біля нього, в цьому непроглядному мороці». І цей «хижий звір, пересичений людським м’ясом», після завалу «причаївся десь там, на дні, глибоко в своєму лігві».
В останніх частинах роману скорочуються розгорнуті й досить статичні описи, дія прискорюється і набуває дедалі більшої драматичної напруги. І що варто зафіксувати, воднораз відбувається дедалі більший відхід від принципу життеподібності, з’являються теоретично осуджувані Золя «романтичні» перебільшення й драматичні ефекти, нерідко не без мелодраматичного загострення. Характерний у цьому плані епізод, в якому вмираючий дід Безсмертний душить останнім зусиллям Сесіль, доньку буржуа Грегуарів. Цілком романтична за своїм духом і стилем «шлюбна ніч» Етьєна і Катрін в заваленій шахті біля трупу Шаваля, що завершується злиттям пориву пристрасті й смерті Катрін.
Поширене тлумачення «Жерміналя» як «роману-попередження» – попередження суспільства про можливість вибуху, «соціального катаклізму», якщо не будуть здійснені заходи для поліпшення становища трудового люду, зокрема робітників. На цей ідейний мотив вказував і сам Золя у листі до журналіста Ф. Меньяра. Власне, його промовистим висловом є фінал роману, де з’являється весняний пейзаж із символічним підтекстом, який прояснює й назву твору. В республіканському календарі, запровадженому французькою революцією кінця XVIII століття, жерміналь – місяць весняного пробудження природи, місяць порості. Фінал переносить це поняття на зображені події і, переводячи їх в символічний план, надає їм масштабного соціофілософського змісту. Залишаючи шахту, Етьєн Лантьє йде полями, пробудженими весною до життя, і скрізь чує глухі, вперті удари шахтарського кайла, що пробиваються з-під землі. Етьєнові здається, що це його товариші піднімаються нагору, що «ростуть з-під землі люди, чорні лави месників проростають поволі, спіють у борознах для жнив майбутнього віку». Зображені в романі події набувають символіки «червоних сходів» (один з попередніх варіантів назви твору) великої суспільно-історичної сили, яка владно заявить про себе в прийдешньому. Так художньо реалізується
