одежею – бавовняною курткою та плисовими штанями. Невеличкий, обв’язаний картатою хустиною клунок дуже заважав йому; він притискав його ліктями то до одного, то до другого боку, щоб тільки відразу засунути глибоко в кишені свої закляклі порепані руки, на які від хльостання східного вітру подекуди аж кров повиступала. В голові безробітного, безпритульного робітника не було думок – була тільки одна надія: може, холод трохи спаде, як розвидниться. Ішов він так уже з годину, аж ось за два кілометри від Монсу вгледів ліворуч просто в повітрі якісь червоні вогні, мов три жарини. Одну мить він вагався – не зважувався підійти, проте болюче жадання зогріти руки перемогло.
Дорога спускалася в яр, і нараз усе зникло. Праворуч ішов грубезний дощаний баркан, а за ним простяглася колія; ліворуч – порослий травою косогір, а там, далі – невиразні обриси якогось селища з низенькими одноманітними будівлями.
Подорожній зробив ще зо дві сотні кроків. Дорога раптом повернула, і з темряви перед очима знову виринули йому ті самі червоні вогні, і знову це так само його здивувало; він досі не міг зрозуміти, як це вони палають так високо в мертвому небі, немов якісь димучі місяці. Погляд його перебіг на землю, і тут інше звернуло на себе його увагу. Перед ним лежало важке громаддя низьких будівель, а над ним стримів силует фабричного димаря. Подекуди крізь помутнілі шибки пробивалося тьмяне світло. Кілька підсліпуватих ліхтарів висіло вздовж почорнілих зрубів, що видавалися якимись велетенськими підпорами. І глибоко з цього фантастичного громаддя, повитого мороком і димом, виривався лише один звук – важкий, глибокий видих пари з незримого паровика.
Тоді подорожній зрозумів: то була копальня. Пекучий сором засмоктав йому під серцем: навіщо йти? Роботи й тут не буде. Замість попростувати до будівель він наважився, нарешті, зійти на насип до трьох червоних вогнів – трьох чавунових жаровень, де горіло кам’яне вугілля, щоб робітникам було видніше й тепліше працювати. Возії скидали сюди вивезену з шахти землю і, мабуть, мали працювати до пізньої ночі. Тепер подорожній почув виразно стукіт коліщат по рейках і міг розгледіти рухливі постаті робітників, що спорожняли вагонетки перед жаровнями.
– Здорові були, – озвався подорожній, підходячи до першої жаровні.
Спиною до неї стояв старий дід у фіолетовій шерстяній фуфайці та шапці з кролячої шкурки. Його здорова гніда коняка, мов скам’яніла, стояла поруч та покірно дожидала, доки звільнять шість вагонеток, що їх вона притягла сюди. Рудий сухоребрий хлопець не дуже квапився з роботою, і його обважніла рука мляво натискала на важіль… А вгорі так само шугав крижаний вітер, і його потужні подихи краяли повітря, мов лезо велетенської коси.
– Здорові, – відповів старий і замовк.
Подорожній відчув на собі його недовірливий погляд і негайно назвав себе.
– Мене звуть Етьєн Лантьє… Я механік… Чи немає тут часом у вас якої роботи?
Полум’я освітило його; це був чорнявий, вродливий хлопець; він видавав років на двадцять або трохи більше,
