Так само лементуватимуть жінки, а чоловіки клацатимуть вовчими щелепами. Таке саме рам’я, такий самий грім важких сабо, таке ж страшне місиво брудних тіл та чумного дихання зметуть старий світ нестримною своєю навалою».
Тут майбутня революція змальовується як своєрідний катаклізм, близький за своїм характером до катаклізмів у світі природи. Проте не слід цей романтичний образ революції сприймати за пряме вираження соціально-філософських поглядів автора, що відбилися тут однобічно в художньо загостреній формі. З певністю можна сказати лише, що Золя був схильний акцентувати елемент стихійності в робітничому русі і, відповідно, недооцінювати значення його політичної організованості. Звідси його прискіпливо критичне, а то й знижувальне зображення представників різних течій тогочасного соціалістичного руху, яких знаходимо серед персонажів роману. Це і Расснер, головний суперник Етьєна Лантьє, що репрезентує посибілізм, суто реформістську течію, і гедист Плюшар, і анархіст Суварін, колишній російський народоволець, програма якого сходить до тотальної
руйнації існуючої цивілізації, що є необхідною передумовою появи майбутнього суспільства, вільного від зла і пороків існуючого. Жоден із них не здатен очолити робітничу масу, до того ж, підкреслює Золя, кожен із них, піднявшись над цією масою, внутрішньо від неї вже відірвався. Найбільшу симпатію викликає в автора Етьєн Лантьє, вільний від партійного політиканства, злитий з шахтарською масою. Але й він не є справжнім ватажком мас, про що прямо говориться в романі: «А проте він їх ніколи не вів – вони самі вели його за собою, примушували робити те, чого б він ніколи сам не зробив, якби на нього не напирала ззаду розбурхана юрба».
Як зазначалося, натуралістичний метод Золя поєднував «природниче» й «соціальне дослідження», фізіологічні й соціальні мотивації зображуваного. Та у двадцяти романах циклу «Ругон-Маккари» знаходимо різні співвідношення цих елементів і мотивацій. В одних романах, приміром таких, як «Земля» чи «Людина-звір», на передній план виходять «природничі» завдання і в персонажах цих романів «фізіологічна людина» явно тіснить «соціальну». Роман «Жерміналь», в якому письменник піднімав насущні суспільні проблеми, передусім проблему «боротьби труда і капіталу», належить в циклі до романів іншої групи, які продовжують традицію французької реалістичної прози. Соціальна домінанта цього роману безперечна, але це не означає, що мотиви «біологічної історії» родини Ругон-Маккарів у ньому відсутні. Головний його персонаж Етьєн Лантьє теж обтяжений спадковістю гілки Маккарів, він є рідним братом «людини-звіра» Жака Лантьє, і в ньому теж прокидається «звір», коли він люто б’ється з Шавалем. Після цього його мучить «пекучий сором та каяття, що випив ялівцевої горілки на голодний шлунок і став звіром… Під дією алкоголю пробудилося в ньому щось невідоме й страхітливе – спадкова хвороба. Але справді клята спадковість, отримана від багатьох
