залізнична майстерня, де він працював, де дав ляпаса начальникові, потім як вигнали його з Лілля, як потому він довго поневірявся, – звідусіль його гнали, ніде не міг зачепитись. У суботу він прибився до Марш’єнна, де буцімто мала бути робота на металургійних заводах; никав туди-сюди, але ні по заводах, ні в Сонневілля роботи не було, і довелося йому цілісіньку неділю просидіти на подвір’ї на тартаку, примостившися за колодами, звідки о другій годині ночі вигнав його нині сторож. В кишені в нього ані су, ані скоринки хліба. Що чинити тепер? Хіба блукати битими шляхами без жодної мети, не маючи навіть де заховатися від рвучкого вітру?..
Так, це була справді шахта; поодинокі ліхтарі освітлювали купи видобутого вугілля; грюкнули двері, і в смузі яскравого світла Етьєн побачив розпалені, вогнедишні печі. Тепер він зрозумів: важкий, глибокий безупинний звук, мов видих здушеної за горло страшної потвори, виривався з насоса.
Рудий робітник, що спорожняв вагонетки, досі навіть не глянув на Етьєна, а той якраз нахилився підняти свій клунок, що впав на землю. Коли це за його спиною знову почувся тяжкий кашель, – то повернувся старий возій. Він повільно виходив із темряви, а за ним його гніда коняка тягла й на цей раз шість навантажених вагонеток.
– А в Монсу фабрики є? – спитав подорожній.
Старий знову сплюнув чорним.
– Цього добра там не бракує, – відповів він, і слова його понеслися за вітром. – Ось якби ви глянули туди три-чотири роки тому! Все аж гуло, робота кипіла, робітників не вистачало, ніколи ще так не заробляли люди… А ось тепер знову почало животи затягати. Лихо та й годі в цілому краї: робітників звільняють; чуєш – то тут, то там майстерню зачинили… Може, імператор у цьому й не винен, та тільки навіщо здалася йому та війна в Америці[1]? І як на гріх, ще й холера на худобу та на людей пала…
Вітер забивав їм дух, а вони перемовлялися короткими фразами – скаржились один одному на лиху долю.
Етьєн оповів старому, як він ось уже тиждень цілий марно шукає роботи, – з голоду доведеться здихати, чи що? Незабаром, мабуть, по всіх шляхах снуватимуть старці з довгою рукою. Старий згоджувався з ним і казав, що кінець кінцем буде біда, бо Бог не попустить, щоб християни, мов ті собаки, на вулиці конали.
– Не щодня м’ясо бачимо.
– Еге, аби шмат хліба!
– Так, так, аби шмат хліба!
Журне завивання вітру заглушало їхні слова, і голоси їхні лунали ледве чутно.
– Гляньте! – мовив голосно старий возій, повертаючись лицем до півдня. – Он там Монсу…
Він випростав руку у темряву й почав називати одне по одному незримі місця. Там, у Монсу, Фовеллева цукроварня ще так-сяк працює, а цукроварня Отона вже скоротила частину робітників; не зачепило лише хлібної вивізної контори Дютійоля та канатної фабрики Блеза, що постачає канати для копалень. Потім він обвів рукою мало не половину всієї північної частини небозводу, – годі й казати: будівельні майстерні Сонневілля не дістали
Мається на увазі імператор Франції Наполеон III Бонапарт (1808—1873), який правив Другою імперією (1852—1870). У 1861 році Наполеон III, з метою зробити австрійського ерцгерцога Максиміліана імператором Мексики, розпочав ризиковану політичну кампанію, але зазнав поразки.
