темному тлі неба. Ці геометричне рівні, рівнобіжні квартали з одноманітними квадратовими присадками, поділені трьома широкими вулицями, нагадували військовий шпиталь або казарму. Було тихо. Тільки вітер квилив і вив над самотньою рівниною поміж обідраними штахетами.
У Мае, в будинкові номер шістнадцять другого кварталу, ще спали. Густий морок обгортав єдину кімнату другого поверху; він мов придушував своїм тягарем важкий сон знесилених утомою людей, що спали тут, широко пороззявлявши роти. Хоч надворі було й холодно, в кімнаті стояла задуха, важке повітря просякло тим прілим теплом живого тіла, що чути його завжди в найохайніших навіть житлах.
На годиннику в кімнаті нижнього поверху кукавка прокувала четверту годину, але ніхто не ворухнувся; тоненький свист виривався з дитячих грудей, а за ним важкий хропіт двох дорослих. Катріна схопилася перша. Крізь міцний сон, як завжди, порахувала вона чотири удари, що пролунали внизу, але не мала сили відразу розплющити обважнілі повіки: випростала ноги з-під ковдри, намацала сірника й засвітила свічку, але ще не вставала, – голова їй була така важка, що вона проти волі хилилася назад, непереможно хотілося знову повалитися на подушку.
Тьмяне полум’я свічки освітлювало чотирикутну кімнату на два вікна та вбогі меблі: троє ліжок, шафу, стіл і два старі стільці з почорнілої горішини, що виступали темними плямами на тлі пофарбованих ясною фарбою стін. На кілках висіла одежа, долі стояла глиняна миска, а біля неї кухлик з водою, – тут умивалися. На ліжку ліворуч спали брати: старший Захарі, що мав двадцять один рік, та малий Жанлен, – йому кінчився одинадцятий; на другому ліжку, що стояло праворуч, міцно обхопивши одне одного рученятами, спали двоє меншеньких – шестилітня Ленора й чотирилітній Анрі; Катріна спала на третьому ліжку з сестрою Альзірою; дівчинка була така щупла на свої дев’ять років, що старша сестра навіть і не почувала б її, якби не гострий горб, що впивався тій просто в бік. Скляні відчинені двері виходили у вузенькі сіни, де на четвертому ліжку спали батько з матір’ю; поруч стояла колиска з немовлятком Естеллою, – їй тільки-но минув третій місяць.
Катріна нарешті перемогла себе; сидячи на ліжку, вона потягалася і куйовдила обома руками своє руде волосся, що збилося їй на лобі та на потилиці, але ще не вставала, їй було вже п’ятнадцять років, проте вона здавалася ще маленькою дівчинкою; з-під вузенької сорочечки виглядали лише посинілі, немов присипані вугляним порохом, ноги та молочно-білі худенькі рученята, такі білі, що нездорова блідість її обличчя, вже попсованого дешевим милом, ще дужче впадала в око. Катріна востаннє позіхнула, широко роззявляючи трохи завеликого рота з блискучими рівними зубами в блідих, анемічних яснах; від болючого змагання зі сном сльози виступили їй на сумні, стомлені сірі очі; у всьому голому її тільці почувалася та сама важка перевтома.
У сінях щось заворушилось, і глухий хрипкий голос Мае промимрив:
– Сто чортів! Уже час!.. Це ти, Катріно, засвітила?
– Я, тату…
