ти був тут? – запитала вона.
– Звичайно, він не знав, – роздратовано сказав Саймон. – Я ніколи не питав його, але впевнений, що Люк би досить суворо поставився до випадкових гостей, які причаїлися в кущах біля його будинку.
– Ти не випадковий, Люк знає тебе. – Їй захотілося простягнути руку й доторкнутися до його щоки, де ще трохи кровила подряпина, напевне, від гілки. – Головне, що з тобою все гаразд.
– Що зі мною все гаразд? – Саймон неприємно засміявся. – Клері, ти хоч уявляєш, що я пережив за ці останні кілька днів? Востаннє я бачив тебе, коли ти вилетіла з «Джава Джонс», як кажан із пекла, а потім просто зникла. Не відповідала на дзвінки мобільного, а ваш домашній телефон узагалі вимкнений. Люк сказав мені, що ти поїхала до якихось родичів за місто. Але я ж знаю, що у тебе немає інших родичів. Я подумав, що зробив щось не те, і ти образилася.
– Що ж ти міг таке зробити? – Клері потягнулася до його руки, але Саймон забрав її, не дивлячись на дівчину.
– Я не знаю, – сказав він. – Щось.
Джейс, що досі грався стилом, усміхнувся собі під ніс.
– Ти мій найкращий друг, – сказала Клері. – Я не сердилася на тебе.
– Звісно, ти навіть не потурбувалася зателефонувати мені й повідомити, що волочишся з якимось фарбованим блондином, що косить під гота. Здається, ти зустріла його в «Пекельному лігві», – кисло зазначив Саймон. – А я останні три дні хвилювався, чи ти жива!
– Я не волочилася, – сказала Клері, радіючи, що в темряві не помітно, як кров ринула їй в обличчя.
– А моє волосся світле від природи, – сказав Джейс. – Просто, для інформації.
– І що ж ви тоді робили в ці останні три дні? – спитав Саймон, підозріливо звузивши свої темні очі. – У тебе й справді є двоюрідна бабуся Матильда, яка підхопила пташиний грип і потребувала догляду?
– Люк справді таке ляпнув?
– Ні. Він просто сказав, що ти поїхала провідати хворого родича, а телефон, імовірно, просто не працює в тій місцині. Так я йому і повірив. Після того як він прогнав мене з ґанку, я обійшов будинок ззаду і подивився у вікно. Спостерігав, як він пакує зелену дорожню сумку, ніби збирається кудись виїхати на вихідні. Саме тоді я й вирішив залишитися і постежити тут.
– Чому? Тому що Люк спаковував сумку?
– Він напхав туди повно зброї, – сказав Саймон, витираючи кров зі щоки рукавом футболки. – Ножі, пара кинджалів і навіть меч. Дивна річ, деяка зброя наче світилася. – Він перевів погляд з Клері на Джейса і назад. Його голос став таким же металічним, як і ножі Люка. – Тепер ти скажеш, що я це все вигадав?
– Ні, – відповіла Клері. – Не скажу. – Вона подивилася на Джейса. Останні промені сонця відбивалися золотом у його очах.
– Я хочу розказати йому правду.
– Я знаю.
– Будеш мене зупиняти?
Він подивився на стило в руці.
– Клятва Завіту зв’язує мене, а ти клятви не давала.
Дівчина
