хліборобське серце зрадіє, оживе у йому надія! Тоді тільки поведе розщот чоловік – як йому бути: чи голодному зиму сидіти, чи ще й на продаж достане?.. Гірка та важка ти, хліборобська доле! Ранніми туманами вкрита, дрібними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гіркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землею-матінкою обділено!.. А все кожну весну серце радіє, бо оживає в йому дурисвітка-надія…
Не зраділо сієї весни тільки Прісьчине серце, виряджаючи Христю у місто, у найми. Навіщо тепер ся весна, коли їй ні з ким стрічати? Навіщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не гріє заколілої душі, закляклого серця? Нащо ті зелені лани, густо зарослі підмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досі робила-працювала, рук не покладала… Тепер і те добро одняли від неї! Прийшли, силоміць взяли… і поведуть її, і оддадуть чужим людям на працю важку та невільну, на догану гірку та обридлу, на лайку-докори запеклі!.. За що? Через віщо? Що кому вона заподіяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!
Не раділо й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матір’ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на місто… За нею – плач та горе материне; перед нею – невідома наймитська доля… Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хіба від добра кида людина рідну сторону і йде між чужі люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частіше та рясніше… Христя, не примічаючи їх, налягає на ноги: не йде, а підтюпцем трюха…
Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волості за нею, щоб доставив на місце – провів і оберіг її в дорозі. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!
Кирило – немолодий чоловік; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-під котрих приязно визирали добрі карі очі. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то він ніколи й не перемінявся. Другі аби рік вибути – зараз і одпрохуються; а він – ні. Вийшовши з дворових на волю, не маючи наділу, він сяк-так справився на хату, приписався до Мар’янівської громади, та як став соцьким – та й досі… З громади спадало на його долю скільки там жита, пшениці, ячменю, гречки… Хоч і невеличкі були ті податки, та він ніколи не скаржився, що мало; зате жінка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громаді очі… Усі знали Оришку як відьму і потроху побільшували плату, остерігаючись, щоб вона, бува, не заподіяла чого лихого. З того і жив Кирило – більше у волості та при волості, ніж дома. Туди він не часто забігав; хіба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив він гризні; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Він тікав від неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода – він зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: «Все то дурниця, окроме правди святої, – каже було Кирило. – Хоч нам і горе, доймають нас злидні та вороги, – та за нами правда…
