топитись? Як іноді буває не гірко, а все краще жити… Тобі, молодій, і не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомічна зостається дома, а тобі чого? Молода, здорова… Хіба тобі робота страшна? Та яка у городі робота, – то в селі удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобі не ходити, не жати, не в’язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дівко. Аби здорова, а робота – що?! Я сам, тиняючись по світу, служив там і все добре знаю. Коли б не своя хата та не громаді послуга – пішов би й тепер служити… Їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч і чужі, оже не бий ти на те, що чужі. Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають – не стануть допікати… Не те що тут!
Христя не перше це чує про міську роботу, не від Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третій рік як у місті служе. Приходила якось святками в село і хвалилася, що як у місті служити, то й кращого не треба: і роботи небагато, і робота неважка; і люди такі ввічливі, і плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: і платків, і рушників, і юпок, і плахот, ще й кожушанку добру. У селі й за десять літ не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цілий тиждень пройшов після суду; цілий тиждень, день у день, ніч у ніч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гірку невільну службу у чужих людей… Ніхто до тебе словом добрим не обізветься; чи зобиде хто – не заступиться; чи болить що – не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся – продався!.. І таким безнадійним та страшним голосом все те мати розказувала, так гірко кожне слово приливала палючими слізьми!.. А Кирило он зовсім навпаки співає… і Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. І мати служила молодого віку; і мати добре все те знає… Та й люди ж служили і тепер он служать… Хіба тоді, як мати служила, гірше було, важче жилося?.. Як у тумані Христя, як темної осінньої ночі серед великої пустині!.. А може – як у кого: у одного – добро, у другого – лихо. Ну, а в Загнибіди?
– Дядьку! – обізвалась вона. – Ви знаєте Загнибіду? Що воно за чоловік? Яка в його служба? Яка робота?
– Загнибіду? Ххе!.. – вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. – Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… І лютий, крий Боже! За податі людей, бувало, голих на мороз виводив та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозі не обливав, зате драв з живого й мертвого… П’явка – не чоловік був, поки писарем був! Ну, а тепер – не знаю; може, й перемінився. Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне – і напоє, й нагодує… Звісно, не нас – голоту, а дукачів… – розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому.
– Ну, а служба в його, – почав знову Кирило, – яка ж у його служба? Він, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От і дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жінка, кажуть, у його невсипуща хазяйка і добра людина; а проте – я її не коштував… Дітей немає й не було… Кому
