де там вода візьметься?.. А воно навернуло зверху снігом, а там вода – дна не достанеш…
– Ви б, дядьку, підождали трохи, просушилися, – раяла Христя, – а то як його в мокре ноги обгортати?
– Як? Отак! – скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
– Коли б ще чого не підкинулось…
– А підкинеться – що ж ти зробиш? Раз родився – раз і помирай!
Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк і Кирило і, перезувшись, устав, подивився на ноги, натяг сіряк у рукава і, взявши ціпок, знову потяг шляхом.
Ішли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову. Кирило собі мовчав. Ідучи, він, знай, поглядав на чоботи, мов довідувався, чи цілі ще; хекав, спльовував…
– Отут стій! – сказав він, доходячи до Йосипенкових хуторів. – Спочинемо, підкріпимося. Половину шляху увійшли – буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху підождати.
– А ти чого зостаєшся? Іди й ти. Люди добрі – не виженуть з хати.
Дві здорові собаки кинулись на їх з-під комори. Висока та струнка молодиця вибігла їх провести.
– Вон, прокляті! – скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снігу. Біле-біле, наче з крейди вистругане, лице молодиці злегка зашарілось; очі, як оксамит, на хвилину спалахнули.
– Здорова, Мар’є! Чи ще ти ще? – спитався Кирило.
Молодиця не то усміхнулася, не то очима заграла.
– Та ще! – відказала вона, зітхнувши.
– А Сидір дома? – розпитувався Кирило.
– Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та ніяк не вгамується… Ідіть же в хату!
У хаті вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів… Христі здалася вона відьмою.
– Здорова, Явдохо! – привітався Кирило.
Явдоха сидячи на лаві, тільки бликнула на Кирила очима.
– Як живеться? Як можеться?
– Ат, живеться! – гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. – Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидір з дому, то ми й ручки склали, – гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар’ю.
Лице Мар’ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар’я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.
– Отак завжди! – гарикнула стара. – Хоч би тобі словом обізвалася: мов зроду німа або їй – прости Господи! – річ одібрало… А зайдуть чужі люди у хату – вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері – слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то – проклятущий народ!.. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає… От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство – аби було підставлено
