долівці що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…
– Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, – не то усміхаючись, не то з докором промовила Мар’я. Стара скрутнула головою і сплюнула.
– Чого ти, дівко, стоїш? Чому не сядеш? – повернулася Мар’я до Христі. – Сідай, спочинь. Куди се вас Бог несе?
– У місто, – одказав Кирило, поки Христя боязко присідала на лаві.
– Чого? На базар?
– На базар же. Продавати он її… – жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.
Мар’я прикро подивилася на неї.
– Її? – спитала, граючи очима.
– Атож! – одказав Кирило.
– Ви ж глядіть, дядьку, не продешевіться. За таку молоду та хорошу дівчину правте добру ціну! – жартувала Мар’я.
Стара засовалася на місці, мов її що вкусило, і, уставши, напрямилася з хати.
– Куди се ти, Явдохо? – спитався Кирило.
Явдоха мовчала, не озиралася; тільки засопла, проходячи побіля Мар’ї.
– Чого се вона така сердита? – спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сінях.
Мар’я мотнула головою.
– Вона завжди така! Хіба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклі – так і кипить!
– Куди ж се вона?
– Піде другу невістку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пішла.
Річ знову перервалася. Мар’я підкинула у піч дрова.
– От що, Мар’є, – помовчавши, обізвався Кирило, – чи немає у вас чарки горілки? Не тобі кажучи, ідучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.
– Я зараз.
І Мар’я, підкинувши дров у піч, вибігла з хати і не забарилася вернутися з пляшкою.
– Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пішла! – хвалився Кирило, випивши одну.
– Та все ж таки – чого ви у місто йдете? – допитувалася Мар’я.
Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала – заплакала.
– Чого ти, дівко, плачеш? Не плач, не журися. У городі добре жити. Я сама там служила і клену свою дурну голову, що поквапилася на заміжжя… Що тут? Одна неволя… А гризні скільки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А мені ж то те день у день, ніч у ніч слухати!.. Бий його сила божа! Покріплю ще, потерплю трохи, – не вгамується – покину! – махнувши рукою, сказала Мар’я.
– От і надума таке дурне! – обізвався Кирило. – А Сидір же як? А хазяйство?
– Хай їм… з їх хазяйством! А Сидір і другу, як схоче, знайде!
– Отаке! – понуро одказав Кирило. – Нащо ж він тебе брав, коли другу шукати?
– Нема моєї мочі далі терпіти! – гірко промовила Мар’я. – Нема мочі та й годі! Уже ж я на своєму віку не мало вистраждала; знаю, що воно – не сахар…
– Та то воно забулося.
– Ні, не забулося, – глибоко зітхнувши, одказала Мар’я. – Таке
