– тільки загорілася вся, як огонь.
Загнибіда дивився на стіл, де калюжка курилася паром, а вона стояла і мліла… «Що се я наробила?.. що буде мені?» – думалось їй… Загнибіда мовчав, вона стояла, наче кам’яна.
– Бач, й налила на столі! – тихо сказала хазяйка, увіходячи з посудою. – Возьми ж он там ганчірку та витри.
Христя мухою повернулася.
– Проворна! – буркнув їй услід Загнибіда, коли вона, справившись, виходила з кімнати.
– Нічого – дівка скора, – додала Олена.
Далі Христя нічого не чула… Огненна, пекучо-огненна болість давила їй пальці. Її поривало кричати від тії болі, а вона боялася і зітхнути. Гарячі сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала – болість не німіла. З другої хати доносився до неї брязкіт посуди та смоктання чаю.
– А налий ще, – сказав Загнибіда уже вчетверте. – Мов і солоного не їв нічого, а чай добре п’ється.
«Вони п’ють, смакують, а я собі руки не чую!» – думала Христя, схлипуючи.
– А цить… – обізвалася, прислухаючись, Олена. – Миші скребуться?
Загнибіда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зітхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
– Плаче? – вгадував Загнибіда.
Христя замовкла, затаюючи у собі дух.
– Христе! – обізвала Олена.
– А вона Христя? Христя в намисті! – сказав Загнибіда.
– Христе! – скрикнула вдруге Олена, не діждавшись одказу від неї.
– Чо-о-го? – з плачем обізвалась Христя.
– То ти плачеш? Чого? Іди сюди.
Христя увійшла вся заплакана, держачи в другій руці спечену руку.
– Чого ти? – допитувалась Олена.
– Та нічого! – нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
– Як нічого? Кажи – чого плачеш?
– Пальці попекла.
– Чим?
Тільки що Христя зібралася відказати, як щось булькнуло, приснуло… почулося заливне реготання.
То Загнибіда, сьорбнувши чаю, не видержав і, приснувши, зареготався.
– Ну, чого ти? – дивуючись, спитала Олена.
Загнибіда реготався… Його тіло тремтіло, а лице аж посиніло з натуги. Той регіт гострим ножем упивався Христі у серце, вередив і без того нетерплячу болість руки. Ось Загнибіда похлинувся, закашлявся…
– Знаю… О, бодай його! – скрикнув він, прокашлюючись; і почав розказувати, як Христя обшпарила руку.
– І терпляча ж яка, та не видержала! – додав, усміхаючись.
Христі ще тяжче, ще трудніше стало: то над нею насміхаються, з неї регочуть! «Залився б ти на кутні, проклятий!» – подумала вона, обливаючись слізьми.
– Ти б же що зробила, дурна. Ріпи тертої приложила абощо, – раяла Олена, вибігаючи у кухню. Вона знайшла ріпу, натерла на тертушку
