до вузенького дерев’яного мостика, перекинутого через болотисту річечку, що розділяла хутір і ліс. За річкою починалися людські городи, за городами – сади, у яких потонули хати, і серед них стара, під солом’яним дахом, Маринина хата. Обидві разом глянули на ту хату, і кожна подумала про своє: Марта – щоб швидше перебратися в село, у новий просторий будинок, подалі від цього здичавілого хутірського життя, Марина – з тугою, що мусить на старості літ кидати рідну оселю, де зжилася і звиклася зі своєю долею і любила не тільки те, чим сьогодні жила, а й своє минуле, яке озирало по той бік ріки столітнім явором, дихало теплим вітром, що ніс із лісу то запах прілого листя ранньою весною, то солодкий – липи чи гіркуватий – деревію наприкінці літа. Тут була її воля.
– Бабо, глянь – цигани приїхали! – радісно вигукнув Дань і висмикнув руку з теплої долоні.
Жінки спинилися: молодша чомусь змінилася на обличчі, а старша радісно посміхнулася.
– Куди ти? – наздогнала Марта хлопчика, що вже був чкурнув у бік циганських кибиток. – Хочеш спробувати батькової нагайки?
Хлопчик злякано зіщулився й увібрав голову в плечі. У хаті під портретом Леніна лежала нагайка. Батько ніколи не клав її в інше місце, бо ці дві речі були для нього символами: перша – розуму, друга – покори. Часто брав нагайку, і часто вона опускалася на плечі малого або його старшого брата – Юрка, мовчазного, з чорними, як і в Даня, кучерями, але темно-карими очима. У Данилка ж очі блакитні, аж прозорі, немов на диво всім, хто помічав ту блакить під ламаними дугами бровенят.
– Я, мамо, тільки хотів глянути на них, – благально виправдався хлопчик.
– Не підходь, бо вкрадуть, – наказала Марта. – І близько щоб… А батько їх сьогодні прожене.
– Чого це? – спробувала заперечити Марина, та невістка нічого не відповіла, стисла Даня за руку і повела до хати. У хаті наказала разом із Юрком лізти на піч. Сама ж узяла порожні відра й пішла до колодязя. Почула віддалік гуркіт мотоцикла, швидко набрала води, але не понесла додому, лише трохи відійшла від колодязя й поставила відра. Чекала, чи зупиниться мотоцикл біля циган, що вже повипрягали коней і готували на вогні вечерю. Мотоцикл не зупинився, і Марта не знала – радіти з того чи ні. Підняла відра й заспішила до двору.
– Гриша їде, – промовила до Марини, яка великим ножем кришила біля старих ночов кропиву. – Спитає, чого так пізно пораємось.
Свекруха відірвала погляд від роботи, подивилася на невістку:
– Скажеш – корова відірвалася з прив’язі, то ходили шукати.
– Сама йому й скажеш.
Марта швидко зайшла до хати, щоб першою не зустрітися з чоловіком.
Син не сказав матері нічого й ні про що не спитав – мовчки завів мотоцикл у двір, зняв із голови шолом і сердито кинув у коляску. Марина теж не озвалася, тільки глянула і знову заходилася кришити кропиву.
– Де хлопці? – запитав Григорій у дружини, коли зайшов до хати.
– На печі он, – показала Марта рукою в бік печі. – А що таке?
– Нічого.
