не кажи про це. І не кажи нічого про сьогоднішніх родичів, бо тоді вони більше не прийдуть.
Марта поверталася додому завжди першою. І хоча всі домашні клопоти лежали на Маріуці, їй теж ніколи було присісти. На роботі простіше й легше, а домівка обтяжувала молоду жінку. Хотілося мати свою сім’ю, але не таку – з чужими дітьми й свекрухою-циганкою. Розуміла – в усьому винна сама, і виправдовувалася тим, що не знала Григорія. Хіба ж думала, що не віддасть Ізабеллі дітей. А він не віддав, повісив їй на шию циганських вишкребків і привіз у халупу, де ніде було повернутися і де хазяйнувала ця стара відьма. Добре, що скоро переїдуть у нову хату, а то б у неї терпець увірвався.
По дорозі до хутора багато встигала передумати. Сьогодні вловила себе на тому, що думає про Ізабеллу. Воліла б не зустрічатися з нею ніколи. Але ж її діти… Ще Юрко – нічого, а Данило буде волоцюгою або й гірше. Звісно – порода, яка мати…
Кілька років Ізабелла десь ходила з табором. Дарма, що Марта про неї нічого не чула, – ненавиділа, як люди ненавидять тих, хто знає усі темні відтінки їхньої душі. Ізабелла не тільки знала – могла б кинути їй найобразливіші слова, і ті слова були правдою. Цього найбільше боялася Марта, але добре, коли б Ізабелла прийшла з табором і забрала своїх дітей. Нехай би і вкрала, хто б її шукав? Чоловік? Хіба для виду – Марта бачила, що у серці Григорія не було місця для своїх синів.
Поставила велосипед під повіткою, зайшла до хати й побачила під столом кілька папірців із цукерок.
– А це де взялися? – запитала підозріло в Маріуци, що рушником витирала тільки недавно вимитий посуд.
– Я зашептала, – відповіла та байдуже.
– А кого шептала, звідки? – допитувалася Марта.
– Ти що – міліціонер, щоб про все розпитувати? Люди та й годі. Нащо воно тобі? – розсердилася несподівано свекруха.
– Уже й запитати не можна, – образилася невістка. – А хлопці де – знову по хутору байдикують?
– Не байдикують – траву худобі рвуть на вечір, бо я сьогодні не нарвала – люди завадили.
Більше їм не було про що говорити. Марта тільки подумки пожалкувала, що хлопці вдома і що її надія на Ізабеллу не справдилася.
Восени сім’я переїхала в хату, збудовану колгоспом Григорію і Марті. Хата була просторою, світлою, не те що Маріуцина халупа. Одне лише не подобалося Марті – в новій хаті житимуть не тільки її діти, а й чужі. Та вона нікому про це не говорила, навіть боялася, щоб у селі не дізналися, що Юрко й Данило не її сини.
Данькові теж подобалася нова хата, хоча йому і в старій було добре. Там ліс, річка близько, а тут далеченько. Зате прямо за городами починалося кладовище. Хлопчик любив ховатися в бузині й слухати, як на похороні співають півчі. Слів не розумів, вслухався у мелодію. А коли вітер віяв із боку кладовища, спів чувся голосніше й слова можна було розібрати. Тоді й у ньому самому мовби щось співало і тужило разом. Лягав на землю й лежав нерухомо, коли вже наступала тиша.
– Бабо,
