що вже була пішла додому, знову прочинила двері, запитала пошепки, чи не бачив хто її онука? Данила давно вже ніхто не бачив, і сусіди заперечливо захитали головами.
Було за північ, але в будинку Григорія ніхто не спав. Маріуца витирала сльози, а Григорій ходив по подвір’ю, намагаючись перебороти хвилювання. Зайшов до хати, почув заплаканий голос матері:
– Це я в усьому винна – я дитину не вберегла. Онучку ж мій…
– Мамо, не вий! – гримнув син. – Краще скажи – твої родичі не проходили тут?
– Мої родичі? – не зрозуміла Маріуца, потім витерла сльози долонею. – А ти хіба іншого роду?
– Іншого! – крикнув Григорій. – Батько мій не трусився в обідраній кибитці, а власну хату мав. І все життя у колгоспі трудився. А ти мені отим циганським кодлом в очі лізеш, яке лише уміє брехати та красти. І я, мамо, свій хліб їм, зароблений, а не крадений чи вициганений у людей.
Маріуца ображено мовчала, тільки обвела поглядом кімнату й відчула себе тут зовсім чужою. Коли б не Юрко й Данило, вона б і сьогодні вернулася у свою хату.
…Псалтирщиця стомилася, і її голос звучав тихіше. Ті, що ночували, теж дрімали. Нараз одна з бабусь підвела голову, прислухалася і злякано подивилася на труну. Смикнула за рукав сусідку поруч на дивані:
– Насте, ти нічого не чула?
Настя розплющила сонні очі:
– Нічого, а що?
– Здалося, наче ворушиться, – прошепотіла бабуся.
– Атож, роздрімалася, то й вдалося. – Настя була старіша й глухіша і нічого не чула.
А за хвилину псалтирщиця замовкла і злякано подивилася на небіжчика. Ті, що дрімали, посхоплювалися й подалися до дверей. Дехто хрестився і читав уголос молитви.
– Наче дише, – прошепотіла одна з бабусь біля дверей.
– І не тільки дише, а й сопе, – додала інша й запропонувала, злякано хрестячись: – Треба святою водою окропить, мо’, то в нього нечистий уже вселився.
Через хвилину в хаті нікого не було: ні чужих, ні родичів. Небіжчик лежав усіма покинутий, а під лавою спав Данило. Спати на голій долівці було холодно й мулько, і він почав ворочатися. Коли дві жінки обережно просунули голови у двері, з-під лави висунулися ноги в стареньких черевиках. Жінки закричали, рвонулися на вулицю і там божилися, що на власні очі бачили, як з-під лави висунулися копита.
До ранку в хату ніхто не заходив: і боязливі, й сміливіші сиділи у дворі хто на чому. Коли по селу заспівали перші півні, всі пожвавішали й почали говорити, що вже і в хату можна заходити, бо нечиста сила тепер щезає.
Але бажаючих навіть ступити на ґанок не було. Нарешті одважилася дружина померлого, яка сиділа між людьми, розгублена і теж налякана.
– Що вже буде, – сказала уголос, перехрестилася й пішла до хати. Тремтячою рукою прочинила двері й оторопіла.
– Ну, що там? – питали нетерпляче з вулиці, але вона не відповідала.
Коли перший переляк минув, промовила сама до себе:
– Наче дитя
