Позасинали голодні, – глянув на дружину й додав розважливо: – Нічого, завтра наїдяться.
До хати зайшла Марина, поставила на лавку дійницю з молоком, запитливо глянула на Марту, потім – на сина і заспокоїлась.
Вона виглядала б іще не старою, коли б не сивіюче волосся. Була із сербських циган, яким Франц Йосип дарував графський титул за особливі заслуги перед королем. Під час Першої світової війни цей титулований рід кинув батьківщину й пішов блукати по світах разом з іншими у пошуках кращої долі. Частина їх обрусіла, а частина, як і раніше, кочувала невеликими таборами. По дорозі не цуралися заходити до одноплемінників, що жили осіло. Марина зовні жила селянським життям, але в душі була циганкою, і час нічого не міняв. Ця роздвоєність Марини – Маріуци пов’язувала її з минулим і часто сварила із сім’єю, яка гордувала такими родичами.
Сьогодні нарочито довго поралася на вулиці, раз у раз позираючи на багаття, де було видно темні постаті. Раніше б і сама пішла туди, допізна сиділа коло вогню, що зігрівав і досі її душу, розпитала про знайомих та родичів. Потім забрала б до себе стільки старих і малих, скільки могла вмістити її маленька хата.
Цигани знали Маріуцу й робили чималий гак на своєму шляху, щоб її провідати. По кілька днів жили на хуторі: старші сиділи днями в саду, а молодші розходилися по навколишніх селах – ворожили, дурили, випрошували. Хлопці пасли коней біля річки, чоловіки лагодили кибитки, щоб потім знову їхати далі. Дякували Маріуці за гостину й рушали, обіцяючи колись іще заїхати. А вона з табором, що від’їжджав, кланялася родичам і тим, кого знала і пам’ятала.
Із цього табору ніхто не зайшов до Маріуци. Вона б сама пішла туди, та боялася сина. Потім вирішила, що то незнайомий табір, бо такого ще не було, щоб її двір обминули. Позакривала худобу і стала на подвір’ї, роздумуючи, куди йти, – в хату йти не хотілося. Відчинила хвіртку на вулицю, але її спинив Григорій:
– Куди це ти, мамо?
Хотіла сказати, що іще її воля іти, куди хоче, та не сказала. Постояла у хвіртці, потім мовчки повернулася до хати.
Вранці син, аж поки не поснідав і не почав збиратися на роботу, не обізвався до неї. А коли вже йшов, у дверях обернувся:
– Не додумайся циган впустити, – сказав, мовби Маріуца була не його матір’ю, а кимсь чужим і недоумкуватим.
Та спершу розгубилася, а потім вийшла за ним у двір і кинула, як могла, зневажливо:
– А сам ти хто? Поглянь на себе у дзеркало. – У голосі матері була неприхована образа.
– Я, мамо, – Григорій не дивився на неї, а взявся за руль мотоцикла й, упираючись, повів до воріт, – я – інженер із вищою освітою. По паспорту – українець, як ти знаєш. І дід у мене був не конокрад якийсь, і батько не волочився по світу, а хату оцю збудував і колгосп на ноги піднімав. – Зупинився перед ворітьми, сам собі відчинив, потім подивився у той бік, де стояв циганський табір. – І я не хочу, щоб твоїми немитими родичами смерділо навіть у дворі. Хоча я зараз їх потурю від хутора, а не поїдуть – міліцію викличу.
– Що? –
