ти й мені не чужа – серцем відчуваю.
На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:
– У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий – правда?
– Правда, – погодилася Маріуца. – Це ти добре зробила. – Взяла хрестик і затисла в руці. – Ходімо, пообідаєте – не йти ж вам від мене голодними.
У хаті з дітей був лише Юрко.
– А Данило кудись повіявся, – винувато промовила Захарія. – Таке непосидюще.
Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.
– Я не буду їсти його хліба, – сказала Маріуці. – Я краще з си… з Юрасем побуду.
Але Юрко не дав погладити себе, коли Ізабелла торкнулася його волосся. Насупився і відступив.
– Я не маленький, – буркнув незадоволено.
– Не маленький, – повторила за ним Ізабелла. Обняла хлопчика, пригорнула до себе і швидко вийшла з хати. Ішла стежкою туди, де чекали решта циган, і нічого не бачила попереду. Уже в лісі відчула, мовби хтось крадеться за нею. Спинилася злякано, прислухалася, але нічого не почула. За кілька кроків різко обернулася – зовсім близько біля дерева стояв Дань і від несподіванки кліпав очима.
– Синку! – зойкнула жінка. – Куди ти? – підбігла, підхопила хлопчика на руки. Якусь хвилину так стояла, потім повернулася й поволі понесла дитину до хутора, цілуючи кучеряву голівку. Той побачив, ковзнув із рук на землю.
– Я не хочу додому. Я хочу до циган, – жалібно глянув Ізабеллі в обличчя. – Забери мене, забери. Я вже вмію ось так. – Підплигнув на місці, ударив себе долонями по грудях, потім – по колінах.
– Хто тебе навчив? – посміхнулася Ізабелла крізь сльози.
– Ніхто, я сам. Цигани стояли під хутором, і я з бабою туди ходив. Забереш? Не вертай мене додому. – Хлопчик благально дивився їй в обличчя, при цьому його очі стали мовби прозорими, а чорні цяточки зіниць витягували з Ізабелли душу.
«У нього не такі очі. Не такі, не мої». – Серце молодої жінки схвильовано забилося, і вона знову пригорнула до себе Даня.
– Заберу, тільки у мене поки що кибитки своєї немає. Почекай трохи – зароблю грошей, куплю найкращу у світі кибитку і коней. Ти яких любиш – гнідих чи вороних? – узяла сина за руку й повела до хутора.
Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:
– Гнідих люблю. І щоб не брикалися.
– Таких і куплю. – Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. – І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, – шаснула до кишені,
