обручку.
– А де вона сама? Чого сама не заходить? – Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.
– Не прийде вона. – Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. – Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.
Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.
– Сироти, значить, – схлипнула тихо. – А давно?
– Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…
– У ніч перед Спасом? – перепитала Маріуца. – Ось чому Данило плакав. Захаріє, – торкнула сестру за руку, – у ту ніч він гукав її й назвав по імені. Може, я неправильно зробила, що не віддала дітей, як ти думаєш?
– Не моє то діло, – чомусь сердито відповіла сестра. – І чого вже тепер бити руками об поли, як не поможеться? Ізабеллу жаль – хороша була, тільки слабодуха. Інша б на її місці й дітей забрала, і твоєму синочку життя попсувала. А ця не така – все на своєму серці переносила, а скільки тому серцю треба… – Глянула у вікно і перевела розмову на інше. – Ми вже не кіньми. Із Сербії гроші передали – багато. Тепер наші на машинах. І до тебе легковою приїхали, – кивнула у бік вікна. – Інше життя тепер у нас, Маріуцо. Але в кибитках було краще, – додала з жалем. – Ну, я піду, а то ще твої являться… Кажеш, Данило плакав? – перепитала вже у дверях. – Добре то, Маріуцо. То його душа уві сні зустрілася з материною.
– Не йди так, – підхопилася зі стільця Маріуца. – У нас тепер повно всього. Зачекай.
– Ну, добре, – погодилася сестра. – Тільки я вийду на вулицю, може, Данила побачу.
– Ти його вже не впізнаєш, – зраділа Маріуца. – Росте, наче з води.
– Циганчати не впізнаю, – посміхнулася Захарія. – Хіба їх тут багато?
Маріуца швидко старіла за роботою, турботами – мала повну хату онуків. Сини Ізабелли різнилися від Мартиних дітей, і не тільки зовні, а й вдачею, особливо Данило. Він найбільше дратував Марту. Хто збоку міг сказати, що вона йому не рідна? Аж ні – неприкаяне якесь: усе осторонь, усе вовченям дивиться, наче знає щось. Тільки Маріуцу любить. Марта не раз заставала, коли онук і баба розмовляли між собою циганською, не раз бачила, як хлопець жадібно дивився бабі через плече на розкинуті карти. Жалілася Григорію, але той, коли був тверезий, байдуже відмахувався, а п’яний – гнав із хати усіх: дружину, дітей і навіть матір. П’яним він тепер бував часто.
Одного разу, взимку, прийшов пізно, загрозливо постояв у дверях, потім гаркнув на всю хату:
– Де моя нагайка?
Марта кинулася одягати своїх дітей, Маріуца лежала на полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.
– А ви чого порозлягалися? – визвірився на них Григорій. – Ану, марш із моєї хати! – і, похитуючись, пішов по нагайку.
Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.
– Тату, –
