упав Марті під ноги.
– Убив! – закричала в нестямі Маріуца, кинулася до онука, але її випередив Григорій – ухопив сина на руки.
– Води! – крикнув Марті. – Бризни на нього водою!
Хлопчик нарешті отямився, але побачив близько батькове обличчя, і його очі розширилися від жаху. Григорій глянув у ті очі й швидко передав сина Маріуці:
– На. Та ще загубиться… – Погрозливо подивився спершу на матір, потім – на дружину.
Марта на ці його слова розсердилася, але промовчала, тільки смикнулися тонкі губи.
Він був суворим не тільки вдома. У колгоспі теж мало до кого звертався із привітливим словом, більше наказував. Та головного інженера цінували й побоювалися. Але Григорію весь час не давала спокою думка, що день у день точила мозок. Давно підрахував, коли парторг, що мав тут більшу вагу, ніж голова, піде на пенсію. Приміряв на себе владу парторга і сумнівався, що її отримає. «Можуть прислати когось чужого. А можуть і не прислати, якщо на місці буде підходяща кандидатура».
Ходив на всі партійні збори, виступав і часто сам визивався виконувати доручення. Удома й на роботі на столі у нього завжди лежало кілька томів Леніна, які він постійно перечитував. Одного боявся: щоб ніхто не дізнався про зв’язок з Ізабеллою, бо насправді то був не законний шлюб, а тимчасова примха, за яку тепер доводилося платити, приховуючи від людей ім’я справжньої матері його синів. Не раз дорікав собі, що після інституту добровільно поїхав у ту циганщину, як подумки називав Закарпаття. Не поїхав би – не було б у його житті Ізабелли. «Тоді не було б і Марти, – заперечував сам собі. – Заради Марти…» Любив Григорій Марту, любив по-своєму, боячись, щоб жінка не дізналася про всю глибину його почуттів, бо часом здавався сам собі, наче глина у міцних руках – розімни й ліпи що хочеш.
Минув рік, як він із родиною поселився в новому будинку. У сім’ї додалося – Марта народила сина. Дитина прийшла на світ кволою, часто хворіла і плакала. Та одного разу Григорій прокинувся не від плачу немовляти – плакав Данило. Плакав голосно й щось кричав уві сні. Григорій не витримав, зайшов до кімнати, де спала мати і старші сини. Увімкнув світло.
– Розбуди, – звелів Маріуці, що шепотіла біля онука молитву, – а то весь будинок на ноги поставить.
– Не йди! – кричав хлопчик. – Не йди, не кидай мене самого!
Григорій спершу дивився на сина, потім перевів погляд на матір:
– Чого це він?
– Не знаю. – Маріуца поклала долоню на чоло онуку. – Ніби не гарячий.
Данило розплющив очі й безтямно втупився перед собою.
– Ізабелло, не йди, – схлипнув і промовив тихіше: – Вона пішла.
Григорій зблід і так глянув на матір, що мати злякано опустила голову над онуком.
– Тобі щось наснилося, дитятко? – як могла, запитала розважливо. – Спи – я ж осьде, з тобою.
– Спати! – гримнув батько на сина, очі якого вже почали прояснятися, і він хотів сісти на постелі. –
