щоб хтось згадував. Тоді я буду.
Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.
– Де це ти взяв? – злякалася баба, коли побачила ікону. – Невже украв?
– Я не вкрав, – образився хлопчик. – Я на «вічную пам’ять» узяв.
– Як узяв, у кого? – допитувалася та стурбовано.
У цей час до хати зайшла Марта, Маріуца лише встигла штовхнути онука, щоб мовчав.
Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.
– Мамо, то – картинка, – запобігливо промовив до неї хлопчик.
– Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті – зніми.
– Мені хочеться, – спробував умовити Данило.
Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.
– Нехай висить, – заплакав Дань, – краще вдарте мене. – Став на подушки, складені на полику, подушки розвалилися, він упав і мало не зіштовхнув Марту на підлогу.
– Ах ти ж, вишкребку циганський! – Марта розлютилася, ухопила ікону і вдарила нею хлопчика по голові. Тонке дерево і скло розлетілися на всі боки, в руках залишилася одна рама. Даньо якусь мить стояв, оглушений тим ударом, потім сплигнув із полика, вибіг на кухню, схопив тарілки на столі і хряснув ними об підлогу.
– Я знала, що це добром не скінчиться, – чомусь тихо промовила Марта.
– Бабо, – у Данила тремтіли руки й кривилося плакати обличчя, – бабо, ми тут зайві?
– Цить, дурку, цить, – та обняла його за плечі й пригорнула до себе.
Увечері, коли всі поснули, він встав зі своєї постелі й ліг коло Маріуци, яка не спала і раз у раз важко зітхала.
– Бабо, – попросив тихенько, – розкажи мені: чого мати й батько нас не люблять?
– Видумав таке, – розсердилася Маріуца. – Іди спи.
– Я знаю, – торкнув її лагідно за руку, – я знаю, що ми тут чужі.
– Що знаєш, то тримай при собі, – попросила його Маріуца, – бо ще малий і в тебе немає іншої домівки.
У неділю Григорій і Марта часто їздили до міста. Одного разу Юрко й Данило упросилися з ними, уперше ходили по базару, роззиралися на всі боки. Загаявшись, Данило мало не штовхнув жінку, яка поставила на землю кошик, дивилася кудись угору і хрестилася. Він теж глянув туди й завмер – зовсім близько сяяв на сонці золотий купол церкви.
Хлопчик іще ніколи не бачив діючого храму й спочатку несміливо ступив на подвір’я, потім зайшов усередину. Вражений, стояв під стіною, неподалік від дверей, і немов розчинявся в цьому, досі незнайомому, світі. А на базарі гучномовець раз у раз повторював: «Громадяни, загубився хлопчик одинадцяти років. Його прикмети: чорне кучеряве волосся, блакитні очі…»
У
