розгубленість і зацікавленість.
– Що трапилося, сонечко?
Дитя добряче над чимось метикувало.
– Мамо, а за межами нашого Всесвіту знаходиться таке ж інформаційне поле?
– Не знаю, любий, – мама геть не чекала такої розмови і дещо розгубилася. На мить замислилася: – Мабуть, що так.
– А на якомусь рівні ми зможемо дізнатися про це?
– Аякже. Можливо, вже на наступному – п’ятдесятому.
– А скільки їх взагалі? – розмова припала дитині до серця.
– Не знаю, сонечко.
– Як на мене, їх може бути незліченно, – рішуче промовив малюк…
Велфарій летів на антиграві до міста Кордіс. У польоті він декілька разів перетинав розкішні різнобарвні луки. На одній із них його увагу привернув величезний табан, який пасся серед високої трави. Ці рідкісні тварини колись майже зникли через патрійське техногенне втручання. Коли ж у часи Великої Уніфікації патрійці перенесли все промислове виробництво на далекі планети своєї зоряної системи, то популяцію табанів вдалося відновити.
Ця тварина вражала гармонійним поєднанням краси та розуму. У глибині ясних карих очей нуртувала свідома думка та розуміння. Велике тіло гордовито басувало на чотирьох струнких ногах з копитами та виглядало могутнім і пружнім. Зазвичай зустрічалися лише білосніжні особини з розкішними хвостами.
Тварина, почувши ультразвук працюючого двигуна антиграва, підвела голову й пильно глянула на Велфарія. Сонце зблиснуло на довгому молочного кольору розі з горизонтальними кільцевими смужками. Велфарій пригальмував антиграв і знизився майже до землі. Табан нашорошився – тварини не боялися більш розвинених жителів Патрії, але до себе не підпускали. Вони завмерли, не зводячи один з одного погляду. Зрештою, патрійця залихоманило, неначе мурашня сипонула по тілу. «Оце так сила свідомості», – здивувався Велфарій і підняв свій антиграв на попередню висоту. Перед тим як вирушити далі, він знову помилувався табаном. Той стояв, як і раніше, нерухомо, але його погляд потеплішав. Табан глузливо смикав своїми довгастими чутливими вухами, підморгував очима і, здавалося, посміхався.
Тільки-но вони наблизилися до лави, як та відскочила від землі і зависла у повітрі за допомоги антигравітаційної подушки. Жінка сіла, лагідно пригорнувши до себе сина.
– Матусю, а як ти вважаєш, інформаційне поле – живе?
– Живе? – милуючись своєю дитиною, перепитала вона.
– Аякже. Адже воно самотужки розвивається…
– Синку, зрозуміло, що воно – живе. Інформаційне поле є всюди, та найбільше – виявляється у свідомості. Життя має всеохопне значення. Колись у давнину ми визнавали тільки його біологічний вияв. А насправді життя – це свідомість, яка охоплює простір усіх Всесвітів. А будь-яка свідомість завжди розвивається.
– Але ж, зачекай… – хлопчик вивільнився з маминих рук і замислено вмостився
