кількості вони випромінювали колосально потужну енергію: частинки, що виробляв один патрієць за годину підтримували безперервне функціонування і життя всього Кордісу впродовж двох годин. Друга особливість полягала в абсолютній універсальності самої енергії. Вона давала можливість забезпечити довготривалу роботу будь-якої техніки, передати Виклик один одному на відстань за десятки тисяч світлових років, переміщувати речовину в просторі на значну відстань і змінювати її характеристики.
Велфарій залишався під будівлею Інституту науки поруч зі своїм антигравом. Метеорний потік щасливо оминув Патрію, тільки домішка залишених зорепадом газів у повітрі ще нагадувала про нього. Над її ліквідацією вже метушилися сотні роботів, самовіддано пораючись у вечірньому небі. Друге сонце вже наближалося до обрію, і Вел вирішив прогулятися Кордісом пішки.
Місто занурювалося в сутінки. На деревах уздовж доріжки, що пролягала до центру міста, пухнасті білі квіти стулили пелюстки і втішалися коротким нічним відпочинком. Стихли птахи. Тільки розохочений вітер бринів у зеленому листі дерев і ретельно підстриженій червоній траві навколо них.
Велфарій зупинився біля розлогого куща і замилувався фіолетовими тендітними квітами, що рясно вкривали верхівку. Жовті листочки грайливо лопотіли на поривчатому вітрі. Він підійшов ближче і сів поруч. Під заколисуючий шелест серед ніжної духмяності свіжих квітів самі по собі заплющилися очі. Велфарій спокійно зробив перший глибокий вдих. Відразу вдихнув вдруге. І втретє… Його дихання майже не відчувалося, а тіло цілком розслабилося.
У цей момент він згадав свого батька: його надійні руки, які міцно обіймали сина під квітучими деревами Лангу; його великі блакитні очі, примружені від щирої радості; його голубливу усмішку і пестливий поцілунок у маківку голови… Того дня вони сиділи на цьому ж місці під великим біло-зеленим деревом і насолоджувалися краєвидами річки.
– Тату, а чому свідомість гине у присутності евотонів з негативними зарядами, а з позитивними – навпаки, збільшує свою концентрацію?
– Нікому не відомо, синку. Нині ми знаємо лише сам механізм такої взаємодії, – стиха і вдумливо відповів батько. Він міцніше пригорнув сина, підвів голову догори й подивився на небо. – Так замислив простір.
– Хіба простір – мисляча субстанція?
– Я вважаю, що це – так. Життя у Всесвітах підкоряється законам розвитку. А оскільки інформаційне поле цілком заповнює їхній простір, то розвиток є обов’язковою властивістю такого поля. Одначе мені здається, що поле не має визначатися як мірило розвитку, як його початкова та кінцева точки.
– Інакше кажучи, деградація і вдосконалення – дві безкінечні дії? – маленький Велфарій вивільнився від обіймів батька і ліг йому на коліна.
– Радше так. Аналогічно безмежності у незліченності Всесвітів – «явище матрьошки»…
– Ти
