усунути її не вдасться; занадто багато мусить бути точок дотику. Раптом вона усвідомила, що відчуває ревнощі до близькості між її чоловіком і сином, і засоромилася. Надто близьким це було до того, що мусила відчувати її власна матір… надто близько до того, щоби їй стало моторошно.
У вестибюлі тепер уже було порожньо, якщо не рахувати Уллмана зі старшим клерком-реєстратором (вони за касою знімали готівку), переодягнених у теплі штани й светри пари покоївок, які, обставившись своїми сумками, стояли біля передніх дверей, поглядаючи надвір, та Ватсона, техніка-доглядача. Він помітив, що Венді на нього дивиться, і підморгнув їй… з явною хтивістю. Вона поспішливо відвела очі вбік. Джек відстав ще біля ресторану і, зупинившись біля вікна, роздивлявся на краєвид. З виглядом відсутнім, замріяним.
Касу вочевидь уже було знято, бо Уллман з рішучим брязком її захлопнув і замкнув. Підписавши стрічку, він поклав її до маленького футляра на блискавці. Венді подумки зааплодувала старшому клерку, вигляд якого говорив про величезне полегшення. Вигляд Уллмана промовляв, що ця людина здатна видобути будь-яку недостачу навіть зі схованки під шкірою старшого клерка… не проливши й краплини крові. Венді не вельми дивувалася Уллману чи його уїдливості з показовою діловитістю. Цим він не відрізнявся від усіх тих босів, чоловічої чи жіночої статі, які в неї будь-коли були. Він напевне цукрово-солоденький з гостями, а за лаштунками, з підлеглими – дрібний тиран. Але ось уже настав кінець урокам і радість старшого клерка просто була написана в нього на обличчі. Одначе канікули настали для всіх, окрім неї, Джека і Денні.
– Містере Торренс, – покликав Уллман безапеляційно. – Ходіть-но сюди, будьте ласкаві.
Джек підійшов, кивнувши Венді і Денні, щоби вони теж підходили.
Той клерк, що був зник усередині, тепер вийшов, одягнений у пальто.
– Приємної вам зими, містере Уллман.
– Сумніваюсь, – сухо відповів Уллман. – Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні днем раніше. Ні днем пізніше.
– Так, сер.
Бреддок обійшов стійку зі сповненим гідності, поважним лицем, як годилося при його посаді, але коли він цілком опинився спиною до Уллмана, то заусміхався, мов той школярик. Він коротко щось сказав дівчатам, які все ще чекали біля дверей, коли їх повезуть, і вони також коротко вибухнули здавленим сміхом йому вслід.
Тепер Венді звернула увагу на тишу цього місця. Вона накрила готель, немов важка ковдра, заглушивши все, окрім ледь чутної пульсації післяполудневого вітру надворі. Звідти, де вона стояла, їй було видно внутрішній офіс, тепер охайний аж до стерильності, з його двома порожніми столами і двома комплектами сірих картотечних шаф. Поза ним вона бачила бездоганно чисту кухню Хеллорана, великі двостулкові двері з віконцями-ілюмінаторами стояли розчинені, підперті гумовими клинами.
– Я вирішив витратити ще кілька хвилин і провести вас по нашому Готелю, – сказав Уллман, і Венді усвідомила, що в інтонаціях Уллмана завжди вчувається оте велике «Г». Він тебе просто змушує його чути. – Я певен, що ваш чоловік згодом достатньо добре
